У кожному місті є свої довгобуди. Десь вони так і залишаються у вигляді котлованів чи сумних скелетів, але інколи їх усе ж таки дотягують до щасливого фіналу. Також ще у кожному місті є свої «Ейфелеві вежі» — споруди, які містяни не люблять у процесі будівництва, та й по відкриттю теж не сприймають, а потім якось несподівано ця горезвісна споруда стає одним із символів міста… Так, усе це про велетенський сірий мавзолей на Сумській — наш неймовірний ХНАТОБ.

Далі називатиму його так, як усі звикли його називати: ХАТОБ, бо літера Н (національний) прийшла трохи згодом, чи просто Оперний. І скажу одразу, що зараз буде історія не про особливу історію опери в Харкові, не про мистців, які з усіх сил тримають прапор культури навіть під час війни, і не про сучасні вистави — про усе плануються окремі дописи трохи згодом. Сьогодні хочу розповісти вам, чому з’явилася каблучка і яке значення для мене має Оперний.

Будувати його почали тоді, коли я ще не народилася (1970 рік), а завершили аж у 1991 році, коли народився мій син. Проект гігантського театру розробили для Києва, але реалізувати змогли тільки у Харкові. Спочатку хотіли будувати на місці Дзеркального струменя, але зірки зійшлися інакше і під територію забудови віддали шматок парка Шевченко, де знесли милу ротонду. Під майбутню музику ліг кістми також і старий будинок, де наприкінці двадцятих років минулого сторіччя знаходилася редакція «Літературного ярмарку» (посилання — на чудову історію про ярмаркування від видавця Олександра Савчука) 

Що ж збудували у центрі Харкова?

Доволі похмура монументальна споруда у дусі бруталізму нависає над вулицею та відвідувачами. Будинок вгрузає в землю шістьма залізобетонними стовпами розміром 3 на 6 м, перекритий він металевими стометровими балками, де кожна балка важить 100 тон, площа даху театру — один гектар! Не уявляю навіть, скільки може там коштувати освітлення, опалення та вентиляція, але будували раніше усе так, ніби споруди самі про себе подбають. 

Будинок видається підкреслено грубим, ніби витесаним зі скелі, щоб бентежити та непокоїти спільноту. Між делікатними модерновими будинками з вулиці Сумської, ніжною зеленню парка та легкістю Дзеркального струменя сидить собі навпочіпки такий кремезний і похмурий гірський троль… Щось йому там клеять яскраве на лоба, навколо бризкають фонтанчики, щось відбувається весь час гарне чи погане, а він не ворухне навіть оком, бо у його вимірі понад тридцять років людської метушні — немов три секунди. 

Його хотіли зробити монументальним осередком ідеології, де можна не лише правильно співати-танцювати, а й проводити великі партійні збори. Востаннє (сподіваюсь) такі збори відбулися у 2020 році, коли понад сто тисяч людей вишикувалися перед Оперним на прощання з колишнім мером. Ой, сумне й дике видовище, особливо згори…

Та доля споруд примхлива. Розпад радянщини, яка його породила, приніс Оперному нові враження. Знайшлися люди, яким його можливості, зовнішність та брутальність полюбилися. І мені здається,  що почуття були взаємні — молоді енергійні люди теж подобалися будинку і він скликав їх до себе з усього міста.

Мабуть, при будівництві не вдалося повністю викоренити бешкетний дух літераторів, які тут фонтанували ідеями, і щось лоскотало та тягнуло на пригоди.

Ви ж знаєте, що культура буває різна?

Не завжди вона висока й витончена. На сцені всередині йшли вистави та аплодували глядачі, а на вулиці збиралися хлопці й дівчата, які доводили самі собі та спостерігачам, що кордонів не існує. Українська вулична культура бурхливо розвивалася саме тут і ХАТОБ став символом неформального Харкова. 

Тут вирувало життя: слухали та робили музику, танцювали «на квадраті» брейк, на сходах вчили трюки на роликах та скейтбордах. І звісно ж, літали хлопці на «маленьких велосипедиках» ВМХ. Несподівано виявилося, що складна архітектура і сходи навколо Оперного — місце мрії для райдерів-екстремалів. На відміну від неприязного асфальту, де зчісувалося усе до кістки при падінні, благородний мармур ніжно допомагав вчити нові трюки. Плита над входом давала прихисток від поганої погоди і там можна було кататися навіть у дощ. Поруч було де поїсти-попити, а робітники ХАТОБу в цілому нормально ставилися до зовнішнього оточення, ганяли молодь не часто. 

Мій крилатий хлопчик зі своїм залізним конем швидко зростав у підніжжя велетня. Після школи і на канікулах він вчився там кататися і комунікувати, робити відео та організовувати ВМХ-змагання.

Коли неформалам віддали площадку ліворуч від Оперного (щоб прибрати з фасаду), чимала частина нашого сімейного бюджету потекла туди на облаштування, бо це було насправді потрібно хлопцям та місту. 

Ті часи, на мою думку, багато дали Антону як спортсмену, лицарю й філософу. Звісно, каталися вони з компанією по всій країні, але саме ХАТОБ був чимось стабільним та спокійним, де уживалися майже усі види бурхливої енергії.

Чому ж навчив ХАТОБ мене? Він щедро віддячив широтою поглядів, повагою до іншої думки, вмінням допомагати, коли треба і терпіти, коли не треба лізти, а головне — любити без умов. Можна сказати, що й Орінго з’явився завдяки тому, що ми з Антоном вивчили біля ХАТОБу. Інколи я просто сиділа на лавочці по той бік вулиці, так щоб мене не бачили, та мовчки дивилася, як літають хлопці на невидимих крилах. І в ці моменти розуміла, що усе в світі недаремно, особливо — великі споруди та маленькі велосипеди. 

Каблучка «Харків. Оперний» — про універсальність споруди, яка корисна для міста з усіх боків, і про те, що вдала локація навіть з найпохмурішого велетня може зробити душу компанії. 

Далі буде…   

З любов'ю, Олена Маслова