Перші два тижні повномасштабної війни в мене пройшли в переміщенні між метро та батьківським домом, розташованим у тому самому районі, про який співає Жадан. Супермаркети зачинялися, в аптеки вишиковувалися величезні черги, вулицями бігали стурбовані люди та сумні тварини, сусідки намагалися пристроїти мені ще пару котиків (небезуспішно), група індійських студентів у метро тягнули мантри, здається, на матерній мові; вокзал брали штурмом, з усіх куточків країни дзвонили родичі й друзі та наполягали – треба виїжджати.

Я віднесла у метро, де гостро не вистачало їжі, бастіон бабусиних запасів з попередньої серії коронавірусного апокаліпсису та власну колекцію розмальовок для дітей, встигла провести під землею кілька ночів… а потім вибух на площі забрав життя моєї подруги та чималу кількість моїх нервів. Наступного дня зранку я телефонувала іншій подрузі, в якої була автівка.

- До вокзалу довезеш?
- Ой, так! – зраділа вона, - а ти допоможеш моїй родичці дістатися Львову!

На фото: каблучка "Львів. Площа Ринок"

У людське море на вокзалі я поринала, навантажена двома родичками мафусаїлового віку та старенькою переноскою, в яку дивом запхали двох вгодованих котів. Переноска вила, шипіла та обіцяла втратити дверцята, замотані скотчем, при першій же нагоді.

Порошив сніг, спливали години, люди всаджувалися просто на землю, натовпом розходилися чутки й новини. О третій оголосили, що потяга на Львів сьогодні не буде. І тут – загуло, заторохтіло – на нашу колію підходила електричка, що була колись приміською.

- Куди?!
- До Винниці!

Думати часу не було.

- Винниця, Винниця, - пригадувала я, балансуючи в переповненому холодному вагоні й сердячись на власне погане знання географії, - точно пам’ятаю, що звідти родом мій дідусь, а ось яка це частина України і чи далеко звідти до Львову?

Втім, географія України скоро стала мені куди знайомішою… Потяг мчав скрізь ніч, оминаючи Київ, на сході спалахувало щось червоне, тривожне, з вагона в вагон перешіптувалися: «Гасіть світло, гасіть світло»… В цій-то вибуховій темряві коти зі зламаної переноски і вирішили втекти. Тепер по нашим головам скакало щось пухнасте та розлючене, відчайдушно нявкало і шипіло, бабці плакали й хрестилися, блимало світло з мобільного телефону і хтось сварився…

Майже без збитків (якщо не вважати кошачі подряпини) мі дісталися до Винниці. Звідти уходили автобуси, розбігалися далі – до Івано-Франківську, Львову, Ужгороду, і ще далі – в Польщу, Чехію, Германію.

- Мамо, - телефонувала при мені вісімнадцятирічна дівчина, - куди мені їхати? В Польщу? В Нор-ве-гі-ю?! А чому?

Географія все розширювалася…

Потинявшись вокзалом, я зрозуміла, що у Львові нас ніхто не чекає – він вже переповнений. Тож наша дорога потекла до Франківська. День вже закінчувався, коли ми нарешті рушили, і ця поїздка аж ніяк не нагадувала туристичну – якимись кружними шляхами, крізь ліси та блокпости.

- Москалі є? – засунувся на одному такому блокпості до нас усміхнений дядько з рушницею. – Немає? О, дівчата, а тримайте-но яблучка!

І пішли з рук в руки холодні запашні яблука, такі неочікувані посеред війни…

На фото: підвіс "Зігрій серце"

Не буду втомлювати вас описом того, як ми влаштовувалися на ночівлю, діставшись Франківську вже в комендантську годину (йой, як незручно й холодно спати біля вокзалу – всередину ми просто не вмістилися), як я оформлювала довідку переселенця, шукала житло, відмивала сільську хату і ходила по кладочці до церкви у сусідньому селі. Згадується з мого досвіду ВПО зовсім інше – ліки.

- Слухай, - зателефонувала мені все та ж подруга, - як дісталися? Добре? Ну, добре, слухай, потрібні ліки!
- Які? – цим питанням я відкрила скриню Пандори.

Харків тоді потрібував ліків. Заспокійливих й антидепресантів, гормональних пігулок, інсуліну і «чогось від серця», а особливо -  L-Тироксину. Я зв’язалася з волонтерами і кожного ранку, як чергова, обходила усі аптеки Франківська з довжелезним списком. Онлайн замовлення немилосердно брехало: додаток міг показати, що певних ліків немає, а насправді ж вони знаходилися, і навпаки.

-  L-Тироксин, Аріпразол, Золофт… Ні, рецепту немає, але це в Харків. Продасте?

Зазвичай продавали…

Трохи згодом я здогадалася зателефонувати у свою ветеринарну клініку. Вона чи не єдина продовжила працювати і таки потребувала – системи, фізрозчини і різні пігулки…

Так я вивчала географію Франківська та області і навіть почала впізнавати місця, схожі на Харків. Душні маршрутки везли мене глибше й глибше – Богородчани, Жураки, Хмелівка… Випадково зустрічалися знайомі, зав’язувалися нові стосунки, над красивезним Франківськом плили тривоги, аромат солодкої випічки і весни, що потихеньку прокидалася, кафе вивішували нові меню з безкоштовною їжею для військових та переселенців, місто прикрашали стенди з маршутом руського ваєнного корабля, в гуманітарці пропонували польскі берці.

- Не Харків, - думала я зранку, вже звично жартуючи з водієм маршрутки і вдивляючись в гори на горизонті, - не Харків…
- Але все-таки Україна, - думала я ввечері, вдивляючись в обличчя людей и намагаючись вгадати, хто з них, як і я, тепер маркує себе сумними літерами ВПО; помічаючи розгублених, усміхнених, зібраних, заквітчаних жовтим та синім, - все-таки рідна Україна.

І старанно не плакала.  

На фото: підвіс "Молитва за Харків", каблучка "Держпром"

Ольга Орінго