Під час війни я зробила дивне відкриття: принципи та норми, які вважала незламним стрижнем моєї особистості у мирні часи, більше не відповідають дійсності. Усе змінилося не тільки навколо, тепер я вимушена ретельно перебирати кожен внутрішній гвинтик та перевіряти те, що на ньому тримається. 

Чому вимушена? Та просто щоб не з’їхати з глузду, не втратити себе і бути корисною країні. 

Колись я дуже полюбляла цитувати Мігеля Руїса — найкорисніша книжка в нього «Чотири угоди». Ось ці угоди у вигляді тез:

1. Ваше слово має бути бездоганним (Be impeccable with your word);

2. Не сприймайте нічого особисто (Don't take anything personally);

3. Не робіть припущень (Don't make assumptions);

4. Докладайте до всього максимально зусиль (Always do your best).

Угода про те, що не треба сприймати усе особисто, допомагала мені багато разів. «Нічого не приймай на свій рахунок. Все, що люди говорять чи роблять, — це проекція їхньої власної реальності. Якщо ви виробите в собі імунітет до чужих поглядів і думок, то уникнете марних страждань».

Краще й не скажеш, так? 

Так, краще й не скажеш у мирні часи, коли головне завдання нормальної людини — це не порушувати угоди, дбати про свій особистий всесвіт і через нього створювати новий дивний світ. 

Але наразі я вже все приймаю на свій рахунок! Нема нічого поганого, з того, що коїться у світі, до чого я не маю відношення. Чому? Бо коли боліло не в мене, не поруч, я заплющувала очі і не витрачала часу хоча б на молитву. Я вимикала новини, коли там показували сльози дітей з Сирії та жахіття Алеппо, страждання мігрантів чи якісь мітинги… Я промовчала, щоб не посваритися, коли мій друг вважав, що похід з безсмертним полком у Мадриді — це прикольно, а Україна стала якась дивна. Ох, та багато чого я робила і думала такого, за що мені тепер соромно. 

Коли я зрозуміла, як заспокоювала себе ненапружуючими добрими ділами та сумлінністю платника податків і просто порядної людини, як донатила там, де треба було відчути, то й почала усе сприймати виключно особисто. 

Це було жахливе відчуття: шар за шаром спадала броня впевненості, і ось навкруги вирує і гримить вибухами війна, а я — геть без захисту. Важко, вкрай важко було схилити голову та покаятися у своїх гріхах зверхності та гордині, важко було відпустити минулі мрії, людей та угоди.

А потім магія «усе приймати на свій рахунок» почала працювати далі, і знову все змінилося. Я стала відчувати неймовірну силу нашої країни, що вібрувала під ногами і лилася зверху. Силу наших дерев у лісах і будинків у містах... 

Дуже-дуже давно, після розвалу імперії, моя прабабуся повторювала, що нічого краще України в світі нема. Я сміялася з неї та не розуміла такі балачки, а одного разу різко спитала, що взагалі вона за все життя в цій країні бачила доброго, і чому радіти мені, коли синові їсти нічого, чоловік без грошей, і попереду чекають одні страждання. Баба Лора поплескала мене по руці і сказала, що над Україною живе сам Бог, а страждання він нам дає, щоб ми швидше розумнішали. Скажу чесно, у двадцять і у п’ятдесят наявність хатинки Бога над головою сприймається дуже по різному. 

Важко розгледіти щось світле у небі, з якого летять ракети. Важко не втратити віру у богообраність рідної країни, коли лиходії стирають її з земної кулі. Стирають людей, звірів, дерева, будинки, і я нібито балансую з новими угодами і великими прийнятими рахунками на тонкому канаті, що зветься «не сьогодні».

Але я бачу це світле! Не можу не бачити навіть з заплющеними очима. І приймаю його, як дуже особисте. 

Це ж до мене звертається президент і увесь світ, який каже «тримайтеся». До мене їдуть прем’єри з різних країн, яким боженька розплющив очі на боротьбу добра і зла. Для мене розгортають блакитно-жовті прапори, скасовують візи і мита, будують містечка, везуть гуманітарні грузи, відмовляються від газу. Мене звуть у різні міста та країни. Для мене співають улюблені співаки і роблять збори коштів улюблені актори. Для мене везуть бензин на заправки, лагодять електричні мережі і інтернет. За мене молиться Папа Римський та Далай-лама… 

На великий біль світ відкликається великою ласкою. 

Але не це зараз головне. Світ допомагає магічними артефактами, гримучими еліксирами та чарівними паличками, тобто новою зброєю від загарбників. І величні лицарі світла, люди, для яких наразі нема більшого діла, ніж рятування країни, цю зброю застосовують, щоб повернути мені (і усім нам) казкову країну, над якою нервово чекає і молиться Бог. 

І коли я це пишу, він розуміє, чому більш за все я зараз вірю в ЗСУ. Саме їхніми руками кується новий світ. І саме завдяки ЗСУ я можу у прифронтовому Харкові продовжувати жити, працювати і вільно висловлювати свої думки. 

Сприймайте усе особисто, друзі. 

І ми обов’язково переможемо. 

Олена Маслова 

P.S. Буде ще багато сказано про срібне втілення нашої віри, наразі ж хочу нагадати головне: ескиз підвісу намалювала Наталія Короткова на цьогорічний конкурс "Срібна мрія", і це неймовірно влучна ідея — завдяки ЗСУ Орінго може і надалі здійснювати ваші мрії!
 

Ми пішли трохи далі у втіленні мрій і зробили два варіанта. Більший жетон буде у колекції "Срібна мрія" і залишиться з нами й надалі, а менший стане першим амулетом (нагадую про рятівні кола Орінго) — з продажу кожного підвіса "Я вірю в ЗСУ" (П 777 о) ми перерахуємо 90% на потреби збройних сил. 

Підвіси "Вірю в ЗСУ"