У Сонця стільки значень та імен, що голова сама схиляється під неосяжною величчю поодинокої зорі, що невпинно випромінює енергію життя. Зупиняю свою увагу сьогодні лише на двох... 

  О, велике й цілюще Сонце!

Сяюча куля з плазми за чотири з гаком мільярди років навчилася бути відстороненою від справ дрібних планет, що постійно обертаються навколо. Нема Сонцю жодного клопоту від справ й усіх тих мікроорганізмів що були, є зараз чи тільки будуть колись на дрібних планетах, бо Сонячна система на 99,8% складається зі сліпучої краси Сонця і лише 0,2% залишається на інші складові. 

Чомусь ця думка мене завжди заспокоює — якщо ми такі мізерні у порівнянні з загальною системою існування, то навряд чи існує якась вселенська змова проти мене чи проти нашої країни. Це значить, що майже усе або від людей залежить, або є непереборною стихією, без містичної складової. 

Не буду перебільшувати, що саме так і думаю завжди. Ні, подібні думки — то особливі ліки на випадок, якщо ставлення Всесвіту до мене видається особисто упередженим і дуже несправедливим, якщо настільки не вистачає світла в душі, що треба закидати в себе вітамін D.

А як не допомагає порівняння свого клопоту з масштабами Сонячної системи, то добре тоді згадати, що величне і незрівнянне Сонце — лише жовтий карлик, одна зі безлічі мільярдів зірок нашої Галактики, Чумацького шляху. А Чумацький шлях — лише одна з сотень мільярдів галактик… Зазвичай десь на перехресті Чумацького шляху й Андромеди губляться залишки людської самовпевненості, цікавість мікроба до того, що неможливо збагнути досягає піку, а далі вже можна повертатися до буденності, на яку можна впливати особисто. 

Спробуйте порівняти себе з Сонцем і відчуйте яке воно велике. 

 Моє сонечко…

Часто вживаю звернення «сонечко» до людей, від яких мені тепло на душі.

Колись усі мої сонечка були поруч, тому обмін взаємним теплом був природнім та легким. Орбіти мого швидкісного космічного човна були налаштовані на постійні оберти навколо них, я щиро милувалася красою думок, вчинків та посмішок цих сонечок, тішилася і навіть гадки не мала, яка ж я щаслива людина. 

Тобто відчувала, звісно, але не усвідомлювала, яким складним і холодним стає особистий всесвіт, коли рідні сонечка дуже далеко, а деякі сонечка зовсім зникають у вічній темряві, фізично чи ментально. 

Тепер мої орбіти будуються інакше, і майже усі вони уявні. Почути голос, прочитати фразу в месенджері — це діє напрочуд зігріваючи та стимулюючи. Або хоча б переглядаю світлини, гортаю спогади та зичу їм усього найкращого... 

Ой, ну може я й ніякущий мікроб у масштабах не те що Всесвіту, а й навіть однієї країни, та заради своїх сонечок знаходжу способи боротися за вдалі орбіти, за близькі стосунки і за майбутнє людства. 

І ще мірю, щоб усі наші сонечка повернулися додому. Мрію дієво... і терпляче.  

Сходить сонце, ясний обагрянок 

Заглядає у вічі мені: 

А чи добрий у мене ранок, 

Чи не плакала я вві сні?

Ранок – добрий. 

А ночі, ночі! 

Снишся ти і чужі краї…

Плакали сині очі.

Плакали сірі очі.

Плакала чорні очі. 

І всі – мої.

(Ліна Костенко, «Сходить сонце»)

А взагалі от подумалося: може й Сонце тому існує, що нам з вами потрібні добрі світанки та яскраві заходи сонця, корисний вітамін D і чиста енергія? Хто його знає, яка насправді була мета у того, хто це все вигадав…  

Сонячного нам усім тижня і чистого неба!

ОМ