Колись дуже давно, коли найбільшими невдачами здавалося те, що зараз викликає лише теплу посмішку, я випадково знайшла корисний закон життя.

Того морозного ранку спочатку усе складалося якнайкраще… Встигла на перший автобус і це було дуже важливо для моєї відповідальної роботи. У той час, на останніх роках догоряння радянської імперії, долю свою бачила вкрай чітко і мріяла без батьківської допомоги потрапити на біологічний факультет нашого університету, відділення психології. Для цього увечері займалася на підготовчих курсах, а щоб мати змогу оплачувати свою мрію, працювала гардеробницею у дві зміни. 

Це була моя перша робота, знайшла її самостійно і тому ставилася до неї, як до головної справи у світі. Тому щоранку бігла стрімголов на перший автобус, щоб приїхати до сьомої ранку, встигнути ще за півгодини повторити завдання з курсів, випити чаю з бутербродом і настроїтися на активний день. 

Потім починали прибігати з морозу перші студенти з африканських країн і було видно, як вони мерзли, як не хотілося їм розмотувати шарфи і знімати важкі пальта на ватині… Чомусь дуже співчувала цим білозубим дівчатам і хлопцям з дальнього гуртожитку, яких доля закинула з теплих країв до холодного Харкову, тому пригощала домашнім печивом у серветочках і після перших хвиль закидання у робоче вікно одягу, діставала свою одягову «аптечку», та пришивала ґудзики та петельки на дешевому одязі. Мені здавалося, що так вони відчують себе тепліше. 

Весь день був наповнений справами так щільно, що я відчувала універ своїм рідним океаном. І навіть не дуже сердилася на інших дівчат, що весь час бігали на перерви, палити та теревеніти про щось своє. 

Отже, півроку та п’ять днів на тиждень я рухалася за чітким графіком, все встигала, чим викликала повагу керівництва господарчої частини і викладачів на курсах. Мені вже навіть натякали, що обов’язково поступлю, бо давно не бачили серед молоді таких старанних людей...

Так, того темного лютневого ранку нічого не віщувало неприємностей — встигла зробити собі два смачних бутерброди, залила в японський термос чай з лимоном, зібрала конспекти і домашнє завдання, надягла нову білу дизайнерську шапочку, яку сама придумала і нещодавно дов'язала, і була сповнена впевненості у своїй неперевершених розумі і красі. 

Автобус, дуже брудний і вонючий жовтий Ікарус, вже почав рухатися, але я рішуче його наздогнала, застрибнула в останні двері… І раптом на розтрісканому задньому сидінні побачила гарного парубка, якому марно кидала в універі бісики вже не перший тиждень, поки він з бригадою електриків лагодив у нашому дівочому царстві верхнє освітлення. Дивився він на усіх не тільки з висоти свого зросту, а ще й з верхніх щаблів драбини, тому здавався дуже достойним об’єктом для зітхань — недосяжний, мужній, мовчазний. Дівчата мліли у його ніг, а спіймала цього розкішного птаха я, у першому автобусі з нашого передмістя. Хо-хо-хо!

Зрозуміло, що цей хлопець мене не впізнав, бо виокремлював з юрби прихильниць більш яскравих дівчат, з якими можна було ходити на перекури, а ботанічки з довгими косами зовсім не потрапляли до цього кола уваги. 

Але в моїй винахідливій голові миттєво народився план, як отримати жадану увагу і підняти свій рейтинг у дівочому серпентарії. Треба було з парубком рішуче познайомитися та прийти разом до універу!

Нависати над ним у напівпустому автобусі сенсу не було, до того ж я хотіла ще зрежесувати наші майбутні діалоги та обрати імена майбутнім дітям, тому план дій перенесла на метро: три зупинки, перехід на іншу лінію і ще одна зупинка, а там романтична прогулянка засніженим парком під ліхтарями до головного корпусу. Мммм… Касирка відірвала мені квіточок з щасливим номером, я посміхнулася і розмріялася так, що на теплому місті біля вікна задрімала. Там, за спиною, їхав майже принц, а я навіть не оберталася, хоча напевне він дуже цього хотів. Ну просто не міг не хотіти!

Коли відкрила очі, побачила, що з автобуса усі пасажири вийшли. Схопила свою торбину і побігла якнайшвидше у напрямку сходів до підземки, намагаючись побачити над юрбою гордо підняту голову. Але моє щастя нібито корова язиком злизала. Влетіла на платформу і крізь скло вагона побачила його, вже сидячого на диванчику, у розчепіреній позі мачо.  «Бачу ціль і не бачу перешкод», — згадала я слова з «Чародіїв» і понеслася на надзвуковій швидкості у двері, що вже зачинялися... 

Події найближчої хвилини я б залюбки стерла і переписала. Ні, точніше, я вже переписувала їх стільки разів, що це на якийсь час стало окремим виміром життя  — що було б з моїм життям у разі відсутності цієї кепської пригоди. 

Знайшла у мережі опис, чим відрізняються два поняття, що характеризують наші погані пригоди:

«Факап» і «епік фейл» відрізняються на кшталт англійських часів.

Припустимо, у автомобіля заклинило гальма. Якщо ти поспішаєш, скажімо, на нараду, і дізнаєшся про біду з гальмами на виїзді з паркування – це факап. Тобто, справа погань, ти запізнишся, треба дочекатися таксі, ​​розбиратися з ремонтом - все погано, але можна виправити. Хоча і зі шлейфом проблем.

А коли гальма клинить прямо на ходу, і твій автомобіль летить до загородження набережної, пробиває литу скульптурну решітку і... не тоне, а повисає над водою на лампочках новорічної гірлянди, що весело миготять (двигун рознесено, від бампера лишилися лише кола на воді), і тебе знімають на телефони перехожі – то це вже епік фейл.

Хоча в нас тиждень присвячений різноманітним факапам, моя пригода тягнула на величний епік фейл, або ж мені так здавалося. 

Отже, уявіть собі, як дуже приємна білявка, ретельно одягнута, у картатому пальтечкові з пелериною, в білій шапочці та рукавичках, у фінських чоботях на білій підошві (стягнула в мами, бо дуже пасували мені до усього вбрання), граційно летить до вагону, маневруючи між перехожими і майстерно уникаючи зіткнень. Легенькі хвилясті пасма вибилися з-під шапочки, великі блакитні очі сповнені надії, рухи стрімкі — дівчина притискає до себе шкіряну сумку через плече, мабуть з підручниками. Посеред метрополітену, що не встиг прокинутися, вона виглядає яскравою екзотичною пташкою, і чекають її попереду тільки успіхи.
 

На цьому, уявляючи себе з різних ракурсів, як героїню романтичного кіно, стрибком влітаю у вагон, роздираючи двері, що майже закрилися, видихаю, стикаюся поглядами з принцем, що вже  точно нікуди не втече, роблю крок назустріч долі …та з усієї дурі гепаюся перед ним колінами і руками на брудну підлогу. 

Правий каблук дорогезних чобітків якимось дивом застряв у дверях, що зачинилися, на висоті десь тридцять сантиметрів від підлоги, і я це зрозуміла, коли спробувала піднятися. Вигадати більш принизливий спосіб, ніж поза наколотого на гачок метелика, щоб наблизитися до омріяного хлопця, було неможливо…  Хлопець порожньо глянув на розпластане у ніг щастя, гмикнув і відвернувся. 

Щоб нормально стати, треба було витягнути ногу з двері, але двері ж за спиною, я безпорадна і щось ніхто не біжить мене визволяти з пастки. Поїзд набирав швидкість, якось тримаючись за поручень, я змогла стати біля дверей одноногою чаплею і стала чекати, коли двері відкриються на наступній зупинці. Тоді мені здалося, що витрати мінімізовано і окрім дівочої честі та білих рукавичок руйнувань не виявлено. Про принца вже і не думалося, бо виявився він якимось нешляхетним. 

Відкрилися двері, даруючи волю, я твердо стала на дві ноги, зняла рукавички, щоб заштовхати до торби …і побачила, що в безцінній шкіряній торбі буквально плавають у гарячому чаї не менш безцінні конспекти, і навіть рідкісна книжка викладача — чортові японці зі своїми тендітними термосами, не здатними втриматися перед цунамі дівочих фантазій! 

Ось тут і починається перехрестя. Десь у іншому житті я зробила правильні висновки з біготні за вагоном, вибачилася перед викладачем за зіпсовану книжку, переписала конспекти, підналягла на заняття і таки змогла поступити до вишу, на денну форму, вивчилася і стала видатним психологом. Напевне, були на тимчасовому перехресті безлічі доріг і такі варіанти. 

Але тоді я вийшла з вагону у настрої непереможного рокоборця, який кине усе до останнього на чаші терезів, щоб довести собі і оточуючим, що не так воно погано, як здається. Дочалапавши до універу, викинула розбитий термос, розклала конспекти по радіаторам, яскраво нафарбувалася і, коли не-до-принц намалювався на горизонті, визирнула з вікна гардеробу і безапеляційним тоном сказала, що в мене зараз буде перерва, і ми з ним підемо на сніданок і вип’ємо кави під сигаретку. Мені здавалося — якщо я буду поводитися максимально зухвало, то відіграю у долі ту хвилину сорому, стану знову врівноваженою і потім ображу його, як він образив мене у вагоні своєю байдужістю.

Де розум, де логіка? А навіщо вони, коли треба приборкати долю? 

Тоді я йому збрехала, що вже давно палю, бо дуже хотіла виглядати дорослішою. Ми познайомилися, про щось несуттєве розмовляли, повільно пили бридку розчинну каву під жахливу болгарську цигарку, і я шукала та не знаходила в ньому впізнавання. Вирішивши, що шрам від травмованої самовпевненості у душі таким чином не затягнеться, запропонувала йому увечері провести мене додому, миттєво викресливши з розкладу підготовчі курси. 

Того ж дня я збрехала ще раз, погодившись прийняти від господарчого відділку участь у змаганнях, видав себе за досвідченого стрільця. Але, на відміну від початку дуже бездарного роману, в який я себе втягнула силоміць, тир на якийсь час став моїм прихистком і розрадою — не кожна брехня є брехнею, інколи ми раптово бачимо майбутнє. 

За місяць вже закинула підготовчі курси і перестала підгодовувати печивом своїх друзів з Африки та лагодити їх речі, бо це здавалося дуже кумедним моєму дорослому принцу. Навчилася палити «по дорослому» і тинятися по вечорам без мети. А потім просто звільнилася, бо за такі малі гроші так багато працювати сенсу вже не було. Одне дурне падіння викреслило з життя півроку сумлінної праці і наробило шрамів, які прийшлося лікувати в душі дуже довго. 

З того першого гріхопадіння запам’яталося, що ніколи не падаю просто так, без швидких або глибоких наслідків. Ні, навіть не так — якщо доля потребує впасти, то хоч пручайся, хоч ні: все одно впадеш і потім залишається лише здогадуватися, де був шлях вірний, а де — омана.

Через декілька років, коли в мене вже народився маленький синочок, на ринку до мене підійшов африканець з гарною посмішкою і ввічливо спитав, чи не працювала я в універі. Я відповіла, що так, було колись давно. І тоді він сказав, що досі з друзями пам’ятають мої коржики в білих серветочках та охайно пришиті ґудзики, що дуже хвилювалися, куди ж я поділася, а не балакали зі мною ніколи, бо ще не розуміли мову та ніяковіли перед такою гарною дівчиною. Жан, до речі, одружився на чарівній харків’янці, в них аж четверо діточок і троє онуків, живуть у Києві. А ще тоді, на початку важких дев’яностих, він познайомив мене з людьми, які допомогли з роботою — малювала для в’язальних машин схеми і добре заробляла.   

Чи шкодую я, що впала? Звісно, ні. Я шкодую лише з приводу причини падіння. Але кожен мій факап чи навіть епік фейл — улюблені ілюстрації до книги життя, бо саме з них пунктирною лінією вимальовується шлях до свободи і до персонального ювелірного раю, де збуваються мої мрії, до країни Орінго. 

Ось тільки підземку я з тих пір терпіти не можу, як і термоси зі скляними колбами та білі рукавички, але то вже несуттєво. 

Олена Маслова