Напередодні 24 лютого я перебувала в таборі носіїв рожевих окулярів, які міркували, що розпочати війну в 21 столітті може лише повний ідіот, тож нічого страшного не буде.

Потім звісно, дуже жалкувала, що не прислухалась до порад хрещеної зібрати бодай тривожну валізку. А варто було, бо вся моя рідня вже мала досвід переїзду з Луганську ще у 2014 році та відбудови життя з нуля передмісті Києва.

Ранок розпочався з дзвінків друзів, що жили ближче до місць влучань перших ракет — ми на західному краєчку Дніпра спали міцним сном. Потім були хаотичні збори й одночасно спроби приховати новини від дітей. Міркувати над подальшими діями вирішили в селі, в будинку моїх батьків. Всього 50 км від обласного центра, а тут було ніби інше життя. Тривогу спочатку не вмикали, бо її треба було полагодити, а  потім — аби не турбувати людей.  Не було ніяких черг біля банкоматів, заправок та в магазинах. Ця атмосфера спокою потім спричинила хибне уявлення про легкість нашої поїздки до Франківська, але про це згодом. Якщо не рахувати повну непридатність сільського підвалу для перебування там з дитиною, яка в анамнезі має цілий букет з алергій, суттєво додавав тривожності той факт, що з якоїсь незрозумілої причини геомітка електричної підстанції на Google-мапі стояла прямо посеред нашого подвір’я. Недовге листування з підтримкою і мітку прибрали взагалі, та спокійніше від цього чомусь не ставало.

Брак інформації породжував фантазії апокаліптичного жанру. А ще орки намагалися пройти вглиб країни з півдня, тоді траса на захід ставала непроїзною, і вся лівобережна частина країни опинялася в пастці. Ми вагалися, що робити. Вирішальним стало запрошення від друга чоловіка. Він вже кілька років мешкав у Франківську і мав вільну квартиру (якраз з’їхали орендарі). Тож ми напросилися у гості на тиждень або два (так, головний приз за наївність все ще був у мене). Згодом Максим ще раз виручив мене, позуючи в якості моделі з жетонами "Вірю в ЗСУ". Ідея тих жетонів спала мені на думку саме у спокійному Франківську.

Мама та бабуся принципово відмовились виїжджати. А ми з дітьми рушили, прорахував що за добу-двоє будемо на місті. Це був перший тиждень березня, в ті часи до довжелезних колон машин з харківськими номерами, що транзитом їхали через Дніпро,  приєднались запоріжчани, бо орки якраз захопили АЕС і мешканці найближчих регіонів запустили перші хвилі евакуації, спричинені можливою катастрофою на станції. Так ми попали в нескінченний затор автівок довжиною майже 1000 км. Ми подолали цей шлях за 5 днів  (спойлер: дорога у зворотний бік в серпні 2022 зайняла 2 дні й те тільки із-за нічної комендантської години). Найгіршим в цій поїздці була не відсутність палива на 90% заправок і не пошуки міста для ночівлі при абсолютній недоступності готелів чи квартир під оренду. А багатогодинне стояння в кілометрових чергах перед кожним блокпостом. А в той час навіть найменше село з п’яти хатин мало у себе 2 блокпости – один на в’їзді та один на виїзді. Наш особистий рекорд — 12 годин тягнучки на відрізку 1,5 кілометра. В такі дні думалося, а чи не краще було на евакуаційному потязі...

Франківськ зустрів нас похмурим настроєм, такими є більшість міст в  березні, поки весна не вступила у свої права. Та вже тоді було помітно, що місто не схоже на будь-яке інше, що я бачила в Україні.

Привітні люди, охайні будинки, компактне розташування — тут було все, чого мені не вистачало в Дніпрі. Помалу ми освоювались, обростали знайомствами та намагалися бути корисними. Я взяла з собою фотоапарат, хоча із-за війни не встигла замінити свого старичка на новеньку бездзеркалочку. Та й зі своїм нехитрим набором відважилась запропонувати в місцевих групах фейсбуку свої послуги як фотографа. Комерційних пропозицій не отримала (бізнесмен з мене ще той ), а на волонтерських засадах зазнімкувала кілька заходів. Так я дізналась про безліч цікавого, що пропонує Франківськ для дітей — місцевих та приїжджих. І бачачи це щире ставлення до дітлахів, я остаточно та безповоротно закохалась у місто. Це, мабуть, найкоротший шлях до серця будь-якої матері. Стільки гуртків та заходів, що відвідали мої хлопці за час перебування у Франківську, вони не відвідували, мабуть,  ніколи за все своє життя.  Прогулянки містом й за його межами, поїздки до Карпат, футбол, настільний теніс, робототехніка, розпис пряників і просто спілкування з однолітками, якого так не вистачало ще за часів ковіду. А я займалась улюбленою справою — фотографувала їх.

Так я перезнайомилась з доброю половиною маленьких франківців та їхніх Вихователів з великої літери.

Але наше гостювання добігало кінця: заплановані два тижні  й так перетворились на півроку і, щоб залишатись вдячними, а не набридливими гостями, ми рушили додому. Туди, де на нас чекала нерозібрана новорічна ялинка з минулого життя.

Так, мені не хотілося повертатися назад у Дніпро, де я вже не почуваю як вдома і тим паче — в безпеці. Але ніжні спогади та відчуття вдячності франківцям не дозволяють полишити мрію про повернення до цього міста.

Наталія Орінго