Точиться велика війна, гарчать танки, небо прорізається загрозливими літаками, письменник відкладає своє перо та перевдягається у військову форму... Ця історія про Антуана де Сент-Екзюпері наразі стала і нашою - та все-таки навіть посеред війни не варто забувати про цілющі казки й про дивовижні ювелірні чудеса.

Вже багато років в "Орінго" заслужено люблять та цінують каблучку "Це шляпа?", яка принесла нам скромну, але насправді світову популярність. Спочатку її почали носити українці, а потім диво пішло гуляти планетою і перша закордонна каблучка поїхала в Японію, в місто Осака, друга - в штат Колорадо, США. Зараз срібну шляпу носять у Великій Британії, у Словаччині, у Швейцарії, вже у всіх штатах США (і навіть на Алясці!), у Південній Кореї, в Австралії та Новій Зеландії, у Канаді... Ці каблучки дуже полюблять у старій Європі (Німеччина та Франція), де вони стали для багатьох парними; а наразі саме "Це шляпа" та каблучка "Харків. Держпром" замовляються найчастіше. Ми отримуємо багато захоплених відгуків про те, як каблучка подарувала радість, а отже, скрізь по всьому світу люди розуміють один одного і нас, і читають казку про Маленького Принца. Чи пам'ятаєте ви її і чи не бажали знову перечитати у останні місяці?

***

...Почалося все з того, що у червні 1942 року видавець Курт Хічкок обідав у нью-йоркському кафе "Арнольд". А оскільки видавці рідко обідають наодинці, то не дивно, що поруч із ним сидів відомий письменник, володар Національної книжкової премії США та Великої премії Французької академії. Справи в цього письменника, правда, йшли погано: на війні загинув його близький друг Анрі, у нього не було підходящої роботи, а екранізація однієї з найчудовіших його книг все відкладалася. Він сидів за столом і задумливо малював на серветці образ, який часто приходив йому на думку у важкі хвилини. "Кого це ти малюєш?" - спитав Курт. "Маленького друга, якого ношу у своєму серці", - відповів письменник.

Майже рік, у розпал страшної світової війни, поки на протилежній півкулі рвалися бомби і стикалися танки, письменник багато працював. Він почував себе дуже хворим і втомленим, але старанно писав свою притчу, повість про добро і мудрість. Коли йому не вистачало слів, він малював. Художник із нього був не те, що письменник, звичайно, але все-таки дещо він умів. Наприклад, одного разу він намалював малюнок №1 та малюнок №2. Нам із вами вони дуже подобаються!

Крім того, що він був письменником, він був ще й сміливим пілотом, який зазнавав не однієї аварії. Тому й історія його була майже справжньою: хлопчик Тоніо, якого письменник досі зберіг у собі (саме його він малював тоді на серветці в ресторані), став у казці Маленьким Принцем, а сам оповідач залишився собою, дорослим чоловіком. "Можливо, я трохи схожий на дорослих. Напевно, я старію". Раніше письменник малював цього хлопчика з крилами, але тепер він віддав йому свій улюблений шовковий шарф, який носив, як і годиться кожному льотчику. Адже хлопчик теж літає – із планети на планету. Звичайно, письменник знав, що колись йому доведеться розлучитися з Тоніо, з Маленьким Принцем... Але він дуже хотів зберегти його якнайдовше. І якщо пощастить, навчити цьому і нас з вами.

"Був собі маленький принц, і жив він на планетці, трошечки більшій від нього самого, і дуже тому принцові хотілося мати друга..." Сумуючи за своїм товаришем, який пішов, письменник дуже добре розумів, як це - бути одному. Літаючи по всьому світу, якось йому довелося побувати в Марокко, і там він бачив дивовижне лисеня з великими вухами. Як тільки письменник згадав про нього, то одразу його намалював. Тепер у Маленького Принца був вірний друг. Щоправда, його ще треба було приручити. Але письменник знав, що Маленький Принц обов'язково впорається.

Хоч наш письменник жив і працював у Нью-Йорку, але насправді він був родом із Франції. Повернутись додому він не міг, і все, що йому залишалося – це спогади. "Всім відомо, що коли в Америці полудень, у Франції вже вечоріє. I аби за одну хвилину перенестися до Франції, можна було б подивитись, як там сідає сонце. На жаль, до Франції неблизький світ", - говорить він Маленькому Принцу. Хто, як не він, зрозуміє його? Пізніше письменник скаже: "Будь то будинок, зірки чи пустеля - найпрекрасніше в них те, чого не побачиш очима". Так, він не міг побачити ні свого друга, що пішов, ні захід сонця на далекій батьківщині - але міг за одну мить уявити їх своїм внутрішнім поглядом. Зазирнувши у своє серце, письменник легко міг повернутися до Ліону або до замку Сен-Моріс де-Реманс, де колись у дитинстві влаштовував пікніки в каштановому лісі і спостерігав за тим, як ліхтарник Сен-Моріса запалює ліхтарі один за одним. Міг уявити свою дружину, якій рідко бував вірний, і зрозуміти, що вона - одна-єдина троянда в цілому саду запашних троянд, за яку він у відповіді. Тому що його серце було дуже пильним, як у справжнього льотчика, який летить у темряві.

Майже рік блукав Маленький Принц пустелею. Майже рік писав свою казку льотчик. Час, який письменник провів із Маленьким Принцем, пішов йому на користь. Він знову відчув смак життя, ніби випив ковток тієї самої води, яка "народилася з довгого шляху під зірками, зі скрипу брами, із зусиль моїх рук". Льотчик перестав писати, і через два тижні після того, як його книга з'явилася на світ, у квітні 1943 року, покинув Нью-Йорк, у якому йому було гірше, ніж у безлюдній пустелі. Куди він пішов? Він подався боротися з баобабами. Адже "баобаб — така рослина, що коли не розпізнаєш її вчасно, то вже ніколи не позбудешся. Він захарастить цілу планету. Він прониже її своїм корінням. А якщо планета дуже маленька, а баобабів забагато, вони роздеруть її на клапті". Він приєднався до військ Франції в Алжирі, щоб продовжувати боротися за свою планету. А нам лишив свою казку.

***

Тепер, коли повість дочитана, давайте повернемося на початок, до малюнків №1 і №2. Завдяки ним з'явилася каблучка "Це шляпа?". І багато хто з тих, у кому досі жива дитина, і кому вдалося приручити один одного, обирають цю каблучку як парна. "Для тих, хто вже трошки встиг стати дорослим, секрет малюнка ми делікатно розкрили, але лише їм, а не різним стороннім дорослим", - сказала Олена Маслова, представляючи нову прикрасу у 2018 році.

Проте є такі люди, які бажають надійно оберігати свої секрети. І для них в "Орінго" створили обручку "Головне всередині".

Вона повторює задум попередньої каблучки, але при цьому міцніше, рівніше і трошки навіть доросліше. Напевно, хлопчик Тоніо носив би "Це шляпа?", а льотчик Антуан – каблучку "Головне всередині".

Її можна носити як обручку, "шляпою" назовні - або до себе, щоб вже зовсім ніхто-ніхто не знав, про що вона. Вона підійде під будь-який дрес-код, не обмежить у рухах, не зачепиться ненароком за кишеню. У такій каблучці можна спокійно лагодити в пустелі літак.

Каблучка вийшла справді стриманою і дорослою, але найголовніше залишилося всередині. Дитина всередині стрибатиме від радості, поки навколишні дорослі навколо будуть "дуже задоволені, що познайомилися з такою розсудливою людиною".

...Лине час, і ось знову ми вимушені йти через пустелю війни, лишати свої Троянди та вирушати назустріч не завжди бажаним пригодам. Тож нехай не замовкає у нашому серці тихий голос, що нагадує про найголовніше, про те, що нікому не відібрати. 

Команда Орінго