В Світогляді, безмежно широкій країні, тисячі років мирно співіснували різні емоції, відчуття, здібності, чесноти, риси та якості. Країна ця історично склалася напрочуд вдало: сусідів не мала, була врівноважена й демократична, мешканці країни — свідомі та відповідальні, а місія їх у великому людському світі — головна і беззаперечна. 

Так вже повелося з давніх давен, що на майже однакову (на їх погляд) основу кожної нової людини світоглядники додавали свої спіральні візерунки. Побачити ці візерунки люди на собі не могли, тому керували ними світоглядники тихо й непомітно. Якщо одного дня людство отримувало багато чуйних до творчості та придумкуватих, то наступний день присвячували формуванню рішучих та сильних. Інколи робили й лімітовані випуски: святі й тирани на їх думку потрібні були, як полюси магніту, щоб людство потім робило правильні висновки. 

Дослідницькі групи світоглядників ретельно слідкували за утриманням балансу, щоб світ потужно зростав, не розгойдувався і був красивим. До кожного люблячого створювали по байдужому, до працьовитого — по ледачому, до хвалька — по тихоні… Не усі пропорції були такі прості: на одного жадібного треба було додавати п’ять безкорисливих, на одного войовничого — десять миролюбних, на кожного творця — сотню спостерігачів, а на переможця — мільйон послідовників. І це ж тільки головна формула кольору, а до неї домішувалися ще відтінки роду, виховання, самоусвідомлення та випадковості, які постійно розпилювалися над головами людства.

Звісно, ці формули весь час змінювалися, бо люди — істоти вкрай нестабільні, вони мігрували по земній кулі, навчалися новому, і візерунки, які так старанно викладали світоглядники по місцям народження, весь час розпливалися у картини химерні та навіть неприємні. Кожен день славетні світоглядники працювали над удосконаленням людства, намагаючись створити бездоганне полотно світу, і кожен день люди корегували цю ідеальність своєю непередбачуваністю…

«Та яке там коригування — вони просто знищують усі наші намагання. Вони нехтують не лише мною, а й Логічністю й Послідовністю», — обурювався на підсумковому зібранні сіро-блакитний майстер з Відповідальності, який головував цього року. 

«Хм, а чим ти врівноважив свої правила? Ти ж знаєш, людям до нудних обмежень потрібні яскраві стимули… Чи дав ти їм приклади? Чи пообіцяв нагороду?», — відізвався пишно-золотавий майстер з Жагучих Бажань. «Рік ти провалив повністю, друже. Ми ж втрачаємо ціле людське покоління, бо ти не зміг їх зацікавити».

«Перепрошую, а можна…», — спробувала втрутитись у дискусію якась сріблясто-бузкова невеличка якість з останнього ряду, та центральні гравці на гальорку не зважали.

Голосно і чітко озвався пурпуровий майстер Безапеляційності: «Мені здається, що потрібно змінити стратегію. Наші дії по врівноваженню приводять тільки до хаосу. Людство треба розглядати як полотно — якщо полотно брудне, його треба прати, а не прикрашати». Майстри Впевненості та Справедливості згідно закивали за його плечима і навіть старий майстер з Сили схвально поглянув на оратора.

Поважні майстрині Віри, Надії та Мудрості виступили уперед з зеленого кутка. З того моменту, як від них відкололися та пішли в лівацтво майстрині Любові, вони завжди принципово були в опозиції до блоку прагматиків, хоча Мудрість інколи нишком бігала до Логічності та Послідовності на чаювання. М’яким голосом майстриня Надії запропонувала не сперечатися беззмістовно знову, а просто обрати керуючого країною Світогляд на наступний рік та продовжувати своє робити. «Вельмишановні, це не перша велика криза за часи існування цього людства. І якось ми завжди проводили їх крізь випробування, ми знаходили необхідні слова й відтінки, щоб повернути їх від руйнувань до відродження», — почала вона промову...

«Ага, розкажи це Атлантиді!», — нечемно вліз з реплікою брунатний майстер Зневіри.

Згадавши Атлантиду і попередні цивілізації, що зникли, світоглядники загомоніли, як звичайні люди в людському парламенті. Вони теж втомилися від невдалого року, що ж поробиш... В силовому сталевому кутку почали грати м’язами міцні майстри Порядності та Служіння, примружуючи очі на Волелюбність. Близнючки Любов-земна і Любов-небесна зчепилися у гучній сварці з чорним майстром Ненависті, а майстер Втомленості кольору маренго намагався тихо придушити свою антогоністку-Радість кольору фламінго. Зовсім скоро небачений безлад охопив увесь амфітеатр Світогляду. Відбувався суцільний хаос, як у голові багатодумної та чуттєвої людини, яка намагається виживати у світі війни. 

Трибуна керуючого країною залишалася вільною цяткою у центрі тайфуну, і тоді до неї з останнього ряду спустилася маленька бузково-срібляста сутність. Підійшла непоміченою, лагідно доторкнулася до книги знань, оглянула безлад навколо і тихо сказала: «Перепрошую, а можна наступний рік буде мій?».

Їй ніхто не відповідав, бо повсюди вирували емоції. За правилом світоглядників відсутність заперечень дорівнювало згоді, тому несподівано на цілий рік в країні Світогляду запанувала самозвана майстриня Людяності. 

Тільки майстриня Терплячості помітила, що відбулося, бо завжди стояла осторонь і мовчки всіх терпіла. Вона на хвильку розслабила напружені щелепи і змогла навіть посміхнутися: «Йди, дитинко, і нехай в тебе все вдається. Тебе вже давно чекають».

До цієї історії в мене було три спроби написати новорічну казку про бажання, та щоразу вони були невдалі: в мені перемагали ті світоглядники, які намалювали рік, що завершується. Створювалися історії цинічні, антіутопічні та глибинно-похмурі. А сьогодні замислилася, чого ж насправді хочу я... Не мої вигадані герої і не реальні люди поруч, не складні обставини виживання у світі війни та зневіри, а саме — що хочу побачити я.

І ось нарешті знайшлося моє бажання, велике, потужне та схоже, що головне на наступний рік. Бажання настільки велике, що мені не лячно казати про нього вголос. Хочу відродити в собі людяність, як внутрішнього суддю та вчителя. Хочу бачити світ оновленими очима і вірю, що тоді світ може змінитися.

Тож нехай 2025 рік подарує людям справжню Людяність, щоб була змога опанувати своїх внутрішніх бурхливих світоглядників і дати ладу на нашій землі та в наших серцях.

Олена Маслова