Наявність хепі-енду не найпоширеніший параметр, за яким глядачі обирають той чи інший фільм для перегляду. Звісно, буває настрій, точніше його відсутність, коли для повного емоційного розладу не вистачало тільки хвилювань за героїв фільму.
Гадаю, не помилюсь, якщо скажу, що українці зараз вкрай рідко обирають щось трагічне на екранах. Та в умовах звичайного життя доросла та емоційно виважена людина однаково лояльно сприймає як мінорну кінцівку, так і позитивну. Але такий термін як «хепі-енд» все ж таки існує у світі кінематографа, бо вже давно перетворився з винятку на засіб утримання глядацької уваги, що має масовий характер.
Цікаво, що дослідники історії кінематографа з’ясували наступне: тенденція закінчувати фільм радісно, наприклад кадром поцілунку двох закоханих, що нарешті об’єднались, виникла приблизно тоді, коли у фільмах стали частіше вживати кадри буденного життя. Мабуть, після кількахвилинного, а перші фільми саме такими були, показу «звичайностей» глядачеві потрібно було запропонувати солодку цукерочку в яскравій обгортці.
Якщо спитати пересічного глядача, за що ми любимо хепі-енди, скоріш за все почуєте щось про надію на світле майбутнє. Ми підсвідомо асоціюємо себе з героями фільму, проеціюємо сюжетну лінію на лінію власної долі і, звісно, бачити радісний, а не трагічний фінал, після такого «злиття» психологічно приємніше. В реальному житті не завжди стається так, як ми хочемо, а хепі-енди — це як вихід із нашої реальності.
Яскравий приклад такого виходу серіал «Голлівуд» від Netflix. Він описує події 1940-х років і сюжет посилається на реальних персонажів тієї «Золотої епохи», але режисер навмисно переробив їхні долі, зробивши більш оптимістичний і одночасно з тим нереальний фінал. Дивним чином стерлись расові упередження та прояви гомофобії й глядачеві показали картинку, якою вона мала б бути в ідеальному світі. Тобто така собі спроба виправити історію заднім числом.
Серед факторів, що впливають на частоту вживання «щасливої кінцівки» під час знімання — політичні, культурні та соціальні чинники й навіть географічне розташування. Один з найбільших штучних «сплесків щастя» стався у США на тлі кризи у В'єтнамі. Тоді в суспільстві панували депресивні настрої і кіномистецтво почало імітувати життя, надаючи перевагу похмурим драмам з суворими персонажами. Але це не надходило потрібного відклику в суспільстві, до кас не вишикувались черги за квітками. Кінозали знову наповнились глядачами тільки коли на екрани вийшли фантастичні «Зоряні війни». Нехай вони за жанром були далекі від романтичних мелодрам чи комедій, та химерний світ став справжньою відлигою для глядачів.
Теж саме можна сказати про американський кінематограф і у часи Великої депресії та Другої світової. Глядацькі симпатії до радісних фіналів були настільки вагомим чинником, що догоджати їм намагались навіть режисери авторського кіно, адже це гарантовано приносило прибуток. А ось європейський глядач виявився більш стійким та лояльним до творчого вибору режисера. Тож не дивно що авторське, незалежне кіно зародилось саме в Європі.
Зрештою така комерціалізація призвела до зловживання хепі-ендом. «Щасливі фінали» почали вимальовуватись навіть там, де для них не було передумов. Наприклад, голлівудські студії, що екранізували літературні твори, додавали щасливий кінець, якого не було в оригіналі. Роман Мері Шеллі «Франкенштейн» 1818 року закінчився смертю Віктора Франкенштейна та Елізабет. В екранізації 1931 року вони виживають і одружуються. Новела Трумена Капоте «Сніданок у Тіффані» 1958 року закінчилася тим, що головна героїня Холлі Голайтлі обрала самотність і зникла з життя головного героя. У фільмі 1961 року, знятому на її основі, фільм закінчується теплими обіймами під дощем.
Уникання сумних фіналів поступово стало частиної культури скасування горя. Рахуючи зацикленість американців на контролі, ефективності та прагненні до «feeling good» в форматі 24/7, щасливий кінець був єдино можливим логічним завершенням будь-якої життєвої історії. Тому сьогодні це явище асоціюється саме з американським кінематографом.
Та я не вважаю хепі-енди чимось поверхневим, несерйозним і не вартим уваги. Такі фільми не є міцними стінами чи фундаментом мого глядацького досвіду, та, безперечно, їм до снаги роль надійного даху, що дбає про мій настрій і захищає від надмірних хвилювань. І хоча трагічна нитка зворушує нас найбільше, не кожен і не завжди потребує зцілення та мудрості, що приходять разом з драматичними подіями. Якщо пігулка не гірка, а солодка, навряд від цього зменшиться її ефективність, чи не так?
Наталія Орінго
