Так склалася доля (і я не стала їй заважати), що несподівано довелося зірватися у подорож з пригодами. Ніби отой затятий Хобіт, що несеться вниз по зеленому схилу пагорбів Шира, я кинулася до Європи. Місія моя може й не така важлива, як у Більбо Бегінса, але й несуттєвою її не назвеш — 20 березня виконується десять років Феді, моєму онуку.

З початку війни я виявилася тим деревом, яке врятувало свої корені (батьків та Орінго), але лишилося без молодих пагонів та плодів. Мій син Антон мешкає у Берліні з 2019 року, а Федір з початку війни опинився у Братиславі. Похід на пригоди, тобто поїздку до моїх ріднесеньких хлопців я відкладала весь час, бо завжди були якісь складні та термінові справи, великі негаразди, а то й глобальні катастрофи. Для зустрічі я чекала слушної нагоди: коли завершиться війна, коли загоїться нога, коли нікуди грошей буде дівати, коли зможуть працювати без мене, коли буде кращий настрій і багато інших відмовок. 

А потім три тижні тому рішуче відкинула сумніви та й купила квиток на потяг. Майже дві доби тільки сюди. Майже дві тисячі кілометрів без сну під залізний скрегіт, дві пересадки. І нарешті - довгоочікувана зустріч майже як у кіно… 

Про подорож обов’язково розповім згодом, вже є багато  цікавих спостережень та думок. А сьогодні, коли пригоди тільки починають набирати темп, просто поділюся своїм великим щастям. Треба було лише відірватися від дивану, щоб життя стало справжнім, а не намальованим...

Не сумуйте, за тиждень повернуся.

До нових зустрічей!  

З відпустки з любов'ю,
Олена Маслова