В травні всі медіа, що висвітлюють важливі події в культурі й мистецтві, розповідали про старт виставки GemGeneve. Особливу увагу як преса, так і куратори заходу приділили українській експозиції. На рівні з усіма представленими в ній прикрасами чимало компліментів зібрала каблучка Hidden Treasure, виготовлена київським ювеліром Антоном Бойком.

Прикраса привертає увагу не стільки формою й габаритами, скільки гармонійним поєднанням образу і технічних властивостей. Антон взяв за основу трипільский керамічний глечик, вирізав його форму в титані й прикрасив характерним візерунком. У діамантів особлива роль: всіяний самоцвітами срібний майданчик переміщується завдяки прихованому механізму. Так легким рухом руки порожня ємність наповнюється скарбами.

Цілком поділяю захоплення відвідувачів й організаторів GemGeneve: це унікальна прикраса, яка плекає культурні традиції України, відстежуючи шлях від минулого до сучасності, а також втілює сміливу задумку та складну техніку виконання. Що ж, для іноземних прихильників ювелірного мистецтва Антон Бойко став яскравим відкриттям. Та в Україні ім’я ювеліра давно відоме в колі поціновувачів нестандартних прикрас. До того ж про Антона багато писали, коли на початку повномасштабного вторгнення він став брати особливі замовлення: безоплатно виготовляв прикраси (обручки, амулети, символи віри) для людей, які цього особливо потребували. До нього звертались військові, переселенці й люди, які тимчасово втратили точку опори в цьому хиткому світі. 

— Антоне, дозвольте привітати Вас з участю у GemGeneve. Чи ставили собі за мету показ на заході подібного рівня? В час, коли майже про все можна дізнатись з інтернет-мережі, на Ваш погляд, яку функцію виконують виставки?

— Дякую. Така мета була, але не думав, що це станеться зараз. Виставки надзвичайно важливі. З інтернет-мережі можна дізнатися далеко не все. Особливо в тому, що стосується ювелірної справи. Це дуже закрита професія. Чимало дійсно цікавих робіт просто не попадають в інтернет. Дещо можна побачити на подібних виставках, дещо — лише на приватних показах за особистим записом та ще і тільки по рекомендації, і ніяк інакше. Плюс, прикраси — це ж не просто картинка на екрані. Їх треба бачити наочно, брати в руки, приміряти. Дивитися на фото прикраси — все одно, що дивитися на фото їжі. Це може надихати, збуджувати апетит, але зміст втрачається. Також, виставки фокусують увагу на дійсно важливому. Прикрас багато, але на виставку везуть тільки щось особливе. Я вже не кажу про можливість поспілкуватися з людьми, які створюють прикраси. Це дуже надихає і заряджає.

прикраси з бурштином, автор Антон Бойко

— Отже, чому саме ювелірна справа? Як увійшли у професію?

— Я все життя тягнувся до цієї професії. Дуже любив прикраси, коштовні матеріали і хотів працювати з ними. Але ніколи не розглядав це бажання, як прояв професійних амбіцій. Лише коли закінчив навчання в інституті зі спеціальності, пов’язаної з інформаційними технологіями, зрозумів, що комп’ютери — зовсім не моє. Був в творчому пошуку себе, і випадково усвідомив, що моє хобі з колекціонування та обробки каміння може бути моєю професією.

— Самостійно здобувати знання — це вимушена міра чи особливість сприйняття інформації?

— Це вимоги реальності. Рано чи пізно в будь-якій професії людина переростає вчителів і підручники, і має починати здобувати знання самостійно. Якщо вона хоче рости, звісно.

— Вони самі приходять, коли вважають за потрібне.

— …суміші першокласних матеріалів, високої технічної майстерності, витонченого дизайну, ризику вийти за кордони звичного та дозволеного, і ще якогось особистого виклику, навіть боротьби людини, яка її створювала.

— Жодні. До того, як стати ювеліром, мені багато прикрас подобалося. Але коли почав їх створювати, то відчув — я не можу нічого носити взагалі. Будь-яка прикраса на мені немов кайдани — вона буде мене сковувати, обмежувати здатність сприйняття принципово нових ідей.

— Так і так. При тому, що чимала кількість замовлень не передбачає глибокого контакту світоглядів і смаків, але дійсно цікаві речі народжуються лише за наявності такого контакту.

— Антоне, чи стикались ви з плагіатом, копіюванням власних виробів? Якщо так, то як реагували? 

— Я не настільки відомий, щоб мене копіювали. Були випадки, коли інші дизайнери брали мої ідеї, і реалізовували їх по-своєму. Але це не було плагіатом, тож для мене це був комплімент.

— Як гадаєте, чи змінилась цінність, значущість прикрас в очах суспільства, якщо порівнювати вподобання клієнтів до 2022 року й після?  

— Прикраси є невід’ємною частиною нашого життя на протязі всієї історії існування нашого виду. Ми ще з дерев не злізли, а вже збирали красиві мушлі, наприклад. Я впевнений, що навіть після ядерного апокаліпсису люди все одно будуть тягнутися до дорогоцінних матеріалів, і прикрашатимуть себе ними. Одразу після початку повномасштабного вторгнення дещо змінилася тематика замовлень — здебільшого у людей запит був на символи віри, амулети та обручки. Поки життя продовжується, ми так само хочемо дарувати найкраще своїм близьким, і дорогоцінності не втратили своєї актуальності.

Галерею своїх робіт Антон виставляє в соцмережах. Якщо сторінка майстра в Instagram спрямована на візуал, то завітавши до Антона у Facebook можна повернутись з відчуттям, що знаєш людину майже все життя. Певно справа у щирості, з якою він висловлює свої думки. В полі зору Антона чимало захоплень, серед яких є фотографія, кулінарія, і все, до чого б він не торкався, перетворюється на досконалий витвір. Хоча знаєте… я все ж категорично не раджу вам читати Антона у Facebook.  От навіщо вам знати, як приготувати ідеальне «Пташине молоко» і в яких нюансах смаку морквяний мармелад відрізняється від гарбузового? Така інформація неодмінно призводить до душевних і навіть фізичних страждань, особливо якщо за вікном ніч, а в планах схуднути ще хоча б на пару кілограмів. Тож я вас попередила.

— Навіть короткого знайомства з Вашою сторінкою в Facebook достатньо, щоб зрозуміти — її автор непересічна особистість з різноманітними й цікавими хобі.  Як гадаєте, субособистості Антона (прим. — питання зумовлене цим дописом) невипадково зустрілися у Вашій свідомості? Маю на увазі, чи існує певний зв’язок між усіма Вашими захопленнями? Наприклад, між фотографією, роботою по дереву, кулінарією.

— Наразі субособистості не дійшли згоди в цьому питанні. Відповідь буде готова, як тільки буде прийнято колегіальне рішення . А якщо серйозно, мені здається що ці захоплення — це просто реалізація бажання творити, нести в світ щось конструктивне, що буде дарувати людям світлі емоції.

— Антоне, де знаходиться Ваше місце сили?

— Я теж дуже хочу знайти відповідь на це питання. 

Фото з архіву Антона Бойка

Підсумовуючи все сказане, хочу повернутись до каблучки Hidden Treasure й процитувати допис Антона. В ньому через концепцію прикраси вимальовується підґрунтя, на якому зростає прагнення ювелірної спільноти України започаткувати нові професійні традиції, в тому числі й в організації Дня українського ювелірного мистецтва:
«Суть концепції «Прихований скарб» полягає у тому, що хоча Трипільська культура була на наших територіях 5 тисяч років тому, вона в тій чи іншій формі впливає на нас і сьогодні. Я не історик, але впевнений, що плоди тієї культурної епохи нікуди не ділися. Вони передавалися через покоління нових людей, запозичувалися новими культурами і ними же і видозмінювалися. Інколи радикально. Але все одно, ми стоїмо на цьому фундаменті. Хоч можемо не знати і не помічати його. І для того, щоб свідомо доторкнутися до нашого культурного спадку, треба докласти свідомих зусиль. Саме це і символізує механізм, який висуває пластину з діамантами. Які, в свою чергу, символізують наше культурне багатство…Тож я просто хочу нагадати, і в першу чергу собі. Шануймося. Бо ми того варті».

Вела розмову Наталія Орінго