Ювелірне ремесло є невіднятною частиною будь-якої культури. І в прадавні часи, і в епоху Середньовіччя чи Відродження, на початку третього тисячоліття воно на рівні з іншими сферами мистецтва є відображенням багатьох процесів, що відбуваються в країні. Коли ж ці процеси спрямовані на обмеження й руйнування, в мистецтві стаються невідворотні зміни.

Сьогодні про те, яка на межі зникнення опинилось ювелірне мистецтво кримських татар. А також згадаємо людину, яка присвятила роки життя для його відродження.

Якщо говорити про традиції, випестувані століттями, то історично саме філігрань є традиційним проявом ювелірної майстерності корінного населення Криму. Спрямувавши знання та вміння в одну технологію виготовлення прикрас, місцеві ремісники досягли величезних успіхів і були відомі далеко за межами Криму.

Мандрівники, що подорожували Кримом у XV столітті, відмічали, що в Бахчисараї було дуже багато ювелірних крамничок, які утворювали цілі квартали. Конкуренція шалена, та й попит на прикраси був неабиякий. Річ у тому, що різноманітні аксесуари з металів були неодмінною частиною традиційного вбрання кримських татар — як жінок, так і чоловіків. Це і безліч прикрас для рук — каблучки, а особливо широкі  браслети-манжети, і сережки, химерно оздоблені пояси та спеціальні накладки на головні убори. Наприклад, вага комплекту з нагрудних прикрас для особливих подій могла досягати 200 грамів.

Topelik - традиційна прикраса кримських татарок, навершя головного убору фес

Жіночий пояс з філігранними елементами

Мистецтво філіграні відоме з прадавніх часів, ще в культурі шумерів і єгиптян III-II тис. до н. е. На думку етнографа У.Боданинського, до Криму філігранне мистецтво занесене з мусульманського Сходу з Індії через Персію, Кавказ і Середню Азію. Майстрів з філіграні в Криму називали куюмджі. Це була шанована професія, потрапити в яку можна було після довгих років навчання. Спільнота кримських філігранників являла собою добре організований осередок зі своїм уставом та ієрархією.  На чолі ювелірного цеху стояли три особи: уста-баші - глава цеху, або глава майстрів, ігіт-баші - його помічник, чауш – староста. Окрім них були окремі посади посильного, глашатая та виконавця доручень цеху. Зазвичай ювелірне ремесло було родинною справою, займались їм лише чоловіки. Та  все ж існував спосіб потрапити до закритої спільноти ювелірів навіть без родинних зв'язків — найнятися в навчання. Батьки привозили дітей з різних міст і поселень та віддавали на навчання майстрам, якщо хлопець мав художній смак та здібності.

Найбільший розквіт кримськотатарського ювелірного мистецтва відбувався у другій половини XV-XVIII ст. Поки одна кровожерлива імперія не вирішила, що Кримській півострів неодмінно має увійти до її володінь, бо вихід до Чорного моря підживлював її непомірне почуття величі. Саме з окупації Кримського півострова російською імперію починається ряд міграцій кримських татар до Туреччини.

За часів еміграції корінного населення у 1783-1850 рр. за межі Криму було вивезено велику кількість традиційних кримськотатарських прикрас. З одного боку це стало порятунком для багатьох предметів мистецтва: сьогодні у діаспорах кримських татар по всьому світу збереглися роботи майстрів, які в Криму були пізніше розкрадені та втрачені. З іншого боку злагоджена структура ремісників почала руйнуватись, втрачався зв'язок поколінь, який був основним шляхом передачі майстерності.

Та це не йшло ні в яке порівняння з бідою, яку принесла на кримські землі радянська влада. До жовтневої революції в Бахчисараї працювало близько 25 майстрів-ювелірів.  Пізніше, у зв'язку з колективізацією 1930-х р., було здійснено заборону на приватну роботу в майстернях для всіх ремісників. Майстри були змушені організувати артіль. Однією з найвідоміших стала артіль «Куюмджи».  Тут працювали майстри з Куюмджи маале — кварталу ювелірів у Бахчисараї, що тягнувся вниз по схилу до струмка Чурюк-Су. Роботи, що виготовлялись в артілі, разюче відрізнялись від традиційних і на то було кілька причин. По-перше, негативно вплинув брак сировини. З 1925-го року радянська влада проводила політику узаконеного тотального пограбування населення, примушуючи жителів Бахчисарая безоплатно віддавати всі свої прикраси державним органам. Будинки перевіряли металошукачами і якщо знаходили заховані в схованках сімейні цінності, засуджували за статтею 58/7 «Економічна контрреволюція». Тому роботи в артілі виготовлялися з недорогоцінних металів, переважно з міді.

По-друге, владі не були потрібні традиційні прикраси, мистецтво було корисним в очах совєтів, лише коли було рупором пропаганди. Метою артілі була популяризація кримськотатарської філіграні серед масового населення, а одним з основних завдань — відхід від національних і релігійних особливостей прикрас і внесення радянської символіки. Художнє бачення, традиції, стиль підпадали під стандартизовані канони. Тому у період 1930-1940 рр. у вітринах крамниць можна було побачити ось такі «шедеври» з радянською символікою:

Змінився й технологічний підхід до виготовлення. Раніше над кожною прикрасою працював один майстер. Тому вироби відрізнялись не тільки майстерністю виконання (наприклад робота учня у порівнянні з роботою майстра), а й художнім стилем. В артілі відбулось розділення праці й це відобразилось на якості прикрас: вони були залиті припоєм, а окремі елементи орнаментів часто розташовувались з помилками («дивились» не в ту сторону). Діяльність майстрів у рамках артілі завдала великої шкоди ремеслу: роботи низької професійної та художньої якості та нетрадиційні для кримськотатарської культури прикраси ставали частиною народної культури.Та були й такі майстри, що відважувались на «підпільну» роботу, продовжуючи виготовляти традиційні прикраси.

Та чи не найбільшої шкоди кримськотатарському ювелірному мистецтву завдала примусова депортація у 1944 році. Людей відправляли на Схід у товарних вагонах, де вони по кілька діб перебували без їжі й води. Майно кожної сім'ї (мінімальний комплект срібних ювелірних прикрас, загальною вагою близько 500 грамів був у кожній родині середнього достатку) залишилося в порожніх будинках. П'ятдесят років заборони на повернення кримських татар додому  виявилось для росіян достатнім терміном, аби пограбувати спорожнілі будинки. Велика кількість філігранних виробів була здана на металобрухт вже до 1950 р.

Лише дивом деяким кримським татарам вдавалось сховати найцінніші речі і забрати з собою у зіслання. Так, родина Асанових змогла вивезти 4 кілограми чистого срібла. Такий скарб невипадково опинився у власності Абдули Асанова — він був спадковим ювеліром і мав майстерню в історичному серці Бахчисараю.

Син Абдули, Айдер, мав піти по стопах батька і вже опанував нескладні прийоми в ремеслі. Та цим планам не дано було втілитись. Родину Асанових привезли до Узбекістану, в поселення, що біля пустелі Голодний степ. Назва нового місця стала роковою, родині дійсно прийшлось зводити кінці з кінцями й срібні запаси прийшлось витратити на їжу а, не на ремесло.  Айдер не полишав намірів опанувати ювелірну справу, пішов навчатись у Ташкентський інститут на художнє відділення, але через три роки був змушений залишити навчання, щоб доглядати стареньких батьків. Родина жила на гроші, які Айдеру виплачували за роботу на ремонтно-механічному заводі.

Лише у 1990 році у віці 62 років Айдер Асманов зміг повернутись на рідну землю. Ще 10 років пішло на те, щоб втілити мрію свого життя — стати майстром філіграні. Відвідуючи місця, де працював його батько, розпитуючи про долю людей, які були його колегами по артілі, чоловік дізнався, що всі вони не повернулись зі Сходу і поховані в чужому краї. Так Айдер усвідомив, що залишився єдиним, хто володів знаннями про ремесло кримської філіграні. Депортація знищила всі види народного декоративно-прикладного мистецтва кримських татар. Пограбований, розсіяний по великих територіях народ практично перестав існувати як цілісний етнічний організм. Та взятися за відродження старовинного ремесла самотужки, навіть якщо ти єдиний у світі фахівець, у 1990-ті було непросто.  Родина Айдера могла дозволити собі житло у селі за 200 кілометрів від Бахчисараю, про те, щоб відкрити майстерню, не було й мови. Глава сім'ї заробляв на життя, працюючи токарем, весільним музикантом та м’ясником. Щоб розпочати ювелірну справу бракувало приміщення, інструментів та сировини.

Допомога прийшла від громадської організації «Фонд відродження Криму» та Турецької агенції співробітництва та розвитку (ТIКА). Майстру придбали житло в Бахчисараї та організували майстерню для творчої роботи й навчання молоді мистецтву традиційної кримської філіграні. Щоб виготовити перші прикраси Айдер розібрав старий електродвигун. Чорні й брудні, вони вийшли зовсім не схожі на блискуче тонке мереживо зі срібла. Майстер висвітлив та вкрив свої творіння шаром срібла й назавжди оселив в майстерні — надто дорогими серцю вони виявились.

Надалі Айдер найчастіше працював зі сріблом 999 проби. За словами майстра, з металом іншої проби неможливо здійснити такі маніпуляції, яких потребує виготовлення традиційних кримськотатарських прикрас. На одну роботу, залежно від складності, може піти до 10 днів.

За роки роботи Айдер встиг виховати 20 учнів, передавши наступним поколінням неоціненні знання. Був керівником, організатором і наставником у низці ювелірних майстерень, отримав звання члена Національної спілки народних майстрів України. Роботи Айдера Асанова експонувалися в різних містах України, Польщі, Туреччини. В 2019 році ця людина зі складною долею і великим покликом залишила наш світ.

Але багатовікове ремесло, що втілює в собі особливе розуміння краси та гармонії, національні традиції й символізм, продовжує крокувати історією, плетучи свої дивні срібні візерунки.

в статті використані матеріали з наступних джерел:

Наталія Орінго