Коли я була зовсім малою, мій прадідусь, що пройшов Другу світову війну (і дуже неохоче про неї розповідав), возив мене у степи під Запоріжжям...

Вважалося, що дитині потрібне свіже повітря, тож ми від’їхали від міста, зупинилися, і я зачаровано вгляділася у простір. Степ квітнув – зелене зливалося з синім, золотавим, білим, і посеред усієї цієї краси тривожно тріпотіли червоні маки. Втім, мені було не до них, і тим більш не до їхньої символіки – я радісно бігала туди-сюди, аж допоки не натрапила на якісь дивні ритвини у землі.

- Діду, що це?
- Це… - він задумався, підбираючи слова, - це старі траншеї.

Зрозуміліше не стало, тож я наївно запитала, чи не можна знайти тут скарб. Ось тут й настав час невеличкої лекції про те, які «скарби» зберігає в собі земля після війни – від ран-окопів до нерозірваних снарядів.

- Тут і раніше були бої, - додав дідусь, - тут і скіфську зброю знаходять…

Всесвіт повернувся на місце, адже про скіфські та сарматські наконечники стріл допитлива я вже знала. Їх і дійсно подекуди викапували навіть на городах, і під визначення «скарбу» вони цілком підпадали. Епізод з дитинства потроху розчинився у інших сонячних спогадах і винирнув звідти тільки тоді, коли ми, плануючи наступний тиждень, заговорили про «кам’яну пам’ять війни».

На фото: каблучка "Маків цвіт 3"

На жаль, земля дійсно дуже гарно зберігає цю пам’ять – подекуди краще людей. Наконечники стріл та копій, уламки мечів й іншої зброї, кістяні списи та гарматні ядра, гільзи та снаряди й, звісно ж, могильники – по усім цим цілком матеріальним згадкам можна скласти літопис воєн. Ба більше, іноді нова війна спонукає дізнатися більше про старовинну історію…

Саме так трапилося з рядом цікавих нещодавніх археологічних знахідок. У всіх нас живі в пам’яті страшні моменти руйнування Каховської ГЕС – загарбники спричинили екологічну та соціальну катастрофу, під воду пішли будинки та пам’ятки архітектури… А втім, в сподіваннях про те, що з-під води зараз вилізуть потривожені душі козацтва й помстяться за паплюження рідної землі теж щось було, адже свого часу радянська влада, створюючи ГЕС, затопила історичну місцевість Великого Лугу, пов'язану з історією Запорізької Січі.

Вода відступила – і мул на дні водосховища почав приваблювати до себе істориків. Під час війни ґрунтовне дослідження, на жаль, неможливе, але небезпека зупиняє не усіх. Тож до Нікопольського краєзнавчого музею місцеві мешканці вже принесли ряд знахідок. Були серед них і кам’яні гарматні ядра, яким понад 500 років.

Козацький пушкар (картина Сергія Васильківського, 1900 рік)

Заступник директора Краєзнавчого музею Нікополя Мирослав Жуковський розповідає, що ці ядра пам’ятають славетні сторінки історії українського козацтва, адже на місці водосховища колись розташовувалася Томаківська Запорізька Січ. Скоріш за все козаки виробляли їх власноручно, під розмір своїх гармат (які теж відливали самостійно – ливарні діяли у Батурині, Чигирині, Києві, Переяславі), а потім використовували для того, щоб топити ворожі кораблі (з плаванням в наших водах у загарбників історично не складалося). Виготовлені ядра з вапняку, увесь цей час зберігалися завдяки лежанню в піску на дні, тож мити їх в музеї побоюються – щоб не розсипалися. Пан Мирослав згадує, що коли вперше побачив пам’ятку, дуже зрадів: її принесли місцеві хлопці зі словами «От вам дядєнька, ядра, це для вас». Наразі ядра зберігаються в спеціальній коробці, а музейні робітники чекають припинення бойових дій, щоб прикрасити ними експозицію музею та детально дослідити дорогоцінний мул.

Ті самі ядра

Пощастило, якщо можна застосовувати таке слово в цьому контексті, й працівникам музею на Хортиці. Рівень води в Дніпрі впав і на території заповідника Хортиця просто на берегу почали знаходити скарби. Старовинні монети та предмети побуту, якорі та зброя і навіть козацькі човни-довбанки – робітники музею діляться, що цікаві знахідки очікують там, де ще вчора нічого не було.

Старший науковий співробітник заповідника "Хортиця" Тетяна Шелеметьєва каже, що чимала частина з цих предметів припадає якраз на добу козацтва. Є тут і ядра, але трохи інші, а саме… скляні! Здавалося б, скло та гарматні ядра – речі несумісні, а втім козаки вміли й не таке. Скляне ядро діяло по принципу бомби: вилітаючи з гармати, воно розривалося на дрібні шматочки й вражало купу ворогів. Недивно, що до наших часів ці ядра майже не зберіглися, що робить знахідку особливо цінною – у колекції музею вона усього друга.

Знайдете скляне ядро?

Давно відгриміли козацькі гармати, та спокій наших степів порушується все новими й новими війнами… Втім, іноді навіть зла справа може принести якісь гарні наслідки. Наприклад, допомогти зберегти історичну пам’ять – ту, яка нібито повинна перешкоджати нащадкам накоїти нове лихо.

Ольга Орінго