Як сказав Іван Франко  «…дітоньки любі, не тим цікава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду». То спробую розгребти у голові своїй лушпиння і знайти те зерно, яке там повинне бути, якщо мій нюх не помиляється. 

Десь далеко, у невидимих нам високих світах, висять у повітрі особливі терези. На тих кришталевих терезах чарівники срібними ложечками відважують майбутнім людям якості, що сформують особистість.

Ззовні ми для тих чарівників усі майже однакові, як порожні пляшечки (хоча й людям може видаватися інакше). А от у середині в нас таке все різне, бо з якоїсь сотні чарівних якостей утворюються мільярди різнокольорових гримучих сполук (хоча багато хто вважає, що пізнав людей і вони нібито однакові).

І от одного дня чергова зміна чарівників прийшла до терезів. Лебединим пір’ячком вони здмухнули невидимий пил після попередників, протерли свої іменні ложечки, розставили за кольорами пляшечки з якостями, увімкнули конвейер народжень та й почали працювати.

Раз: обережно взяти прозору пляшку з конвейеру та прочитати на ній рецепт долі;
Два: відміряти, зважити, насипати, закоркувати, струсити;
Три: вже повноцінну пляшку покласти на стрічку та підштовхнути на вихід. 

Різнокольорові пляшечки весело котяться вниз на Землю, щоб там у потрібний час перетворитися у маленькі крикливі створіння, навколо яких метушаться великі. 

Нічим не відрізнялася ця зміна від мільйонів інших змін, допоки один з чарівників не задивився на зіркового метелика, який несподівано завітав до них та не переплутав склянки…  Замість дрібки сипнув честолюбства та упертості з горою у композицію «звичайний виконавець». Коли збагнув помилку, насипав три ложки нейтралізатора непомітності, який у помірних дозах робить людину схожою на сіру міль. Далі для гарантії  підсипав непривабливості й інтровертності, щоб це створіння спокійно сиділо у кутку, нікуди не лізло та перекладало папірці. Вже перед тим як закоркувати цю невдалу пляшку якостей та поставити свою відмітку на рецепті долі, вирішив трохи покращити існування пропащої істоти насипав бажання комфорту і любов до історичних досліджень. 

Чарівник посміхнувся, уявляючи, як бліда тітонька у в’язаному кардигані після роботи у мерії спокійно сидітиме в затишному будинку перед каміном, десь у Великобританії чи Нідерландах. Вона читатиме товстелезний історичний роман, біля ніг дріматиме собака, а за вікном гойдатимуться зелені гілки саду. І невеличкий його провтик у формулі не призведе навіть до конфліктів з сусідами, бо тітонька ця не спілкуватиметься ні з ким і лишиться самотньою. 

Знову прилетів яскравий метелик і мить занепокоєності зникла у всесвіті. Пляшка ніякої долі поповзла стрічкою, відпрацьований рецепт спланував на стіл Старшого зміни, і десь народилася дитина. 

Старший теж дивувався рідкісному метелику, якого не бачив півстоліття, провів очима за ним та випадково глянув на рецепт, що спланував йому на стіл. Такі дивні пропорції якостей і при цьому зіпсовану пляшку не списали? Сірість, яка маскує честолюбство, упертість, жагу задоволень? Ой леле, недаремно метелик тут кружляв… Хтось знову створив заздрісну потвору. 

Він погукав до себе (без)відповідального чарівника та спитав, чому той після того, як побачив помилку, не утилізував це непорозуміння. Чарівник розповів, що метелик був такий гарний і напевне натякав йому на доброту, тому він виправив усе, що тільки зміг, та й відправив душу до стабільного місця, де нема нічого вибухонебезпечного, навіть тітоньку біля каміну описав. 

«А відмітка де про місце призначення на рецепті? А де рекомендована стать і гормональний фон?», — спитав Старший, крутячи рецепт. 

«Немає… не встиг, забув, не спрацювало…», — пробелькотів Чарівник. — «Та може вона десь в тихому місці вже сама народилася і не треба хвилюватися?».

Старший подивився на дрібні знаки, які почали з’являтися на звороті рецепту, похитав головою і пішов до сейфу, в якому зберігалися дорогоцінні еліксири. «От думав, що не знадобиться ніколи», — зітхнув він. 

«То таки ми знову душогуба створили?», — прошепотів Чарівник, який зрозумів, чому прилітав метелик. 

«Може ще й обійдеться…», — голос Старшого не був надто переконливим, — «…але про всяк випадок на найближче півстоліття дозовано досипай усім додаткове терпіння і трохи йоду, а у цей північно-східний квадрат ще силу духу та волелюбність, буде як щеплення».

Тепер ми з вами знаємо, друзі, що поєднання тиску обставин та терпіння оточення вирощує з сірої заздрісної істоти диктатора… Шкода, що цього не знали раніше в таємній лабораторії. 

Коли починаю писати казки, ніколи не знаю, про що вона буде. Уява відштовхується від якоїсь крапочки, і далі мені залишається просто фіксувати побачене. Цього разу думка про те, що ж в наших рецептах долі, почалася з роздумів про епічну перемогу Олександра Усіка. Я намагалася знайти відповідь, яким чином людина з гарними, але не переконливими початковими фізичними даними змогла настільки вирости, щоб побити казкову істоту. Його противник поводив себе, як класичний гоблін та мав нескінченну кількість фізичних і матеріальних переваг, боротьба у середині бою складалася зовсім не на користь Олександра, але потім ми побачили неймовірне диво, яке тепер надихає на пошуки зерна істини.

А далі замислилася, яким чином створюються мразоти, такі як путін та його рашисти. Може то фатальний метелик, наслідки помаху крила якого вже відчуває на собі весь світ, навіть якщо ще не розуміє цього?

Казкове мислення, на жаль, не має змоги повернути час або не дати народитися диктатору (хіба що в уяві). Але казкове мислення дозволяє бачити світ одночасно під різними кутами, створювати свої світи і ніколи не забувати: у фіналі будь-якої казки зло тимчасово отримує люлєй, а от наскільки протягнеться ця тимчасовість, залежить від уважності тих, хто зверху насипає, та тих, хто потім з цим живе. 

Сама темна ніч — перед світанком. Самий глибокий відчай — перед дивом. А самий безнадійний раунд — перед другим диханням. Принаймні так завжди усе складається в українських казках. 

Тиждень починається. Пішли своє робити!

З любов’ю, Олена Маслова