Будинок «Слово» — житловий будинок у Харкові по вулиці Культури, 9, побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. Спроєктований Михайлом Дашкевичем у будівельному товаристві «Укрпайбуд» в архітектурних формах, що займають проміжне місце між модерном і конструктивізмом, має в плані символічну форму літери «С»…

.. Дякую усім, хто подолав природнє бажання після перших же двох речень закрити вкладку з текстом – і ніколи більше до нього не повертатися.  Саме з таким стилем викладання інформації більшість з нас познайомилася в школі. Можливо, тому ми знаємо про нашу літературу менше, ніж хотілося б? Літературознавець Ростислав Семків у своїй праці «Як читати українських класиків» звертає увагу на цю проблему:

«… до якої розмови про письменників ми звикли в школі? Біографія (народився – мучився – помер), потім кілька слів про твори взагалі, визначення «теми» та «ідеї», наголошування «головної думки» чи «що хотів сказати автор» котрогось із творів і, можливо, його читання».

Ось так ми і «проходимо» українську літературу, проходимо, щоб йти далі не обертаючись. Проходимо людей, які жили, мислили, мріяли, міркували, сварилися, раділи, пліткували і помилялися, себто – були людьми.

А що як спробувати по-іншому?

Квартира №12. Йогансен Майк.

Ніхто з таким галасом і криком не вибігав у двір, як Майк Йогансен, відомий поет та перекладач, перед ним мчали дві собацюги, так, що незрозуміло було, хто кого вів на прогулянку.

Квартира № 13. Панів Андрій.

Милий і товариський. Ми, діти, називали його «святим», бо коли грав у відбиванку, складав молитовно руки і аж тоді відбивав м’яча.

Квартира №19. Підмогильний Валер'ян.

Мав пів кімнати заваленої книжками, на другій половині тулився велосипед «Україна». Був закоханий в цей вид спорту.

Квартира № 36. Яновський Юрій.

Любив гарно вдягатися, і не міг писати на абиякому папері абияким пером і чорнилом. Він ходив по місту з магазину в магазин й підбирав якісний папір вищих марок.

Можете уявити собі цих людей? Так-так, це ті самі українські класики, «Розстріляне Відродження», яке суворо дивиться на нас з підручників. Та перед тим, як ним стати, вони мешкали у харківському будинку «Слово» і наповнювали його розмовами, сварками, любов’ю і поезією, каталися на велосипедах і дивилися з вікон на бузок та каштани, що рясно квітнули у дворі.

Ідея створити окремий будинок для творчих людей, що на той час здебільшого не мали власного кута і мешкали у жахливих умовах, виникла у грудні 1926 року. Створили ініціативну групу на чолі зі Остапом Вишнею, знайшли кошти на будівництво – не обійшлося без сумно-анекдотичної історії про чемодан з грошима, заїхали у нові квартири з високими вікнами… Будинок швидко ввібрав у себе особливий творчий дух: тут планували жити, радіти життю і разом робити майбутнє. Стіни утворювали літеру «с», яка у слов'янській абетці читалася як «Слово», на криші розташовувався солярій, навіть дитсадок тут був окремий: діти, виховані у атмосфері любові та свободи, не вписувалися у традиційну освітню систему.

Так… система. Була ще й вона. Ну як могла радянська влада відмовитися від спокуси знешкодити «українських націоналістів», так зручно зібраних в одному місті?

Жителі будинку «Слова» заселилися 1930 року, а перші арешти почалися вже 1931-го. До 1938 року з 66 квартир репресували мешканців 40-ка. Про самогубство Хвильового знають усі – а ще були розстріли, заслання та смерті на засланні.

«Будинок "Слово" давно перетворився у "Крематорій" — так його прозвали за нещадні й систематичні арешти письменників, мистців та науковців, — мешканці його здебільшого "вимандрували" на той світ або на північ, але багато ще лишилося й живих і цілих. І от в цій купі книг багато власноручних написів (присвят) тих живих і цілих, крім написів тих, кого вже немає, хто сидить, а чи пиляє ліс ("грає на баяні" десь під полярним колом), а чи лежить в землі. Багато написів — документальних стверджень про приязнь і дружбу з усіма тими мертвими й живими. І от від цього останнього по серцю йде холодок».

Іван Багряний, «Сад Гетсиманський»

Вбити слово важче, ніж його носія – пам’ять про «Слово» та його мешканців зберіглася, а з відновленням незалежної України почала відновлюватися і цікавість. У 2017 році побачив світ документальний фільм «Будинок «Слово» (фільм, 2017) режисера Тараса Томенка, далі були книжки, ґрунтовні дослідження, подкасти, альбоми, проєкти… Книжка  спогадів сина Миколи Куліша, Володимира, «Слово про будинок «Слово»» подарувала можливість доторкнутися до приватного життя мешканців «Слова», побачити його і трагічну, і повсякденну сторони. І навіть пошкодження внаслідок російського обстрілу 7 березня 2022 року не змусило слово замовкнути. Якщо і є десь місце в Харкові, де непокірно-творчий дух концентрований в одній точці, то це саме «Слово» – і його сила виявилася дуже відчутною.

Говорить Еля, наша чарівна модель та авторка статей, студентка харківського коледжу мистецтв, майбутня режисерка, молодше покоління «Орінго»:

«Митці з будинку «Слово» є для мене великим натхненням, особливо Лесь Курбас. Відчуття того, що можна прогулюючись рідним Ха побачити місце, де люди з підручника з літератури за 10-11 клас не тільки творили культурний спадок, а й жили: заливали ковзанку взимку та облаштовували солярій на даху влітку, писали листи в інші міста та дзвонили в сусідні квартири. Місце, де Хвильовий з дітьми митців зі «Слова» змагався в бадмінтоні, а Семенко тим самим дітям пропонував «Понюхати кокаїн». Це місце має особливе значення для мене, бо воно нагадує, що митці — не напівбоги, не янголи та не проповідники, а люди, які ходили цими ж вулицями, але сотню років тому. Каблучка з будинком «Слово» для мене, як для митця, є нагадуванням що творчість є всередині кожного, що для того щоб творити не обов'язково бути «над-людиною», що наш культурний спадок робили такі ж люди».

Еліна ідея створити прикрасу, пов’язану саме зі «Словом», одразу ж відгукнулася в мені. Як філологиня за фахом та покликом, я була буквально у захваті від того, що історія нашої літератури та культури цікава молодшому поколінню. Втім, в Орінго вже є чимало прикрас, пов’язаних з Харковом, а будинок «Слово» відноситься до більш нішевих споруд, тому цю ідею я вирішила спочатку обговорити.

Реакція Олени Маслової була однозначна:

«Малюйте!».

Роздумуючи над ескізом, я перечитала купу матеріалів. Спогади, плани, креслення… в якийсь момент почало здаватися, ніби і сама пожила в тому «Слові». Цьому враженню сприяло те, що після повномасштабної війни мої батьки були змушені переїхати на зйомну квартиру буквально в десяти хвилинах від «Слова» і я мала змогу поблукати навколо досхочу. Розповідаю: в дворі «Слова» наразі панує задумлива тиша, більшість вікон забрані фанерою, на кількох балконах зберіглися оригінальні модернові деталі. Ковзнеш поглядом по під’їздам, десь рипнуть двері… Здається, ще мить – і вийде Тичина чи вигляне з вікна з незмінною папироскою Йогансен. Але такого рівня занурення я вирішила не чекати, натомість пішла шукати оригінальні креслення.

Проєкт «Слова» розробляв Михайло Дашкевич, видатний архітектор Харкова. Можемо подякувати йому за Харківську обласну філармонію, оригінальні будиночки уздовж Римарської, Чернишевської та Полтавського шляху. «Слово» стало останнім проєктом архітектора.

Його креслення дуже гарні, створені на синьому папері – і гостро-щемке відчуття епохи в них живе до сього часу. Розглядаючи їх, я і вирішила: буде правильно, якщо будинок «Слово» на каблучці теж виглядатиме як креслення. Це ще самий початок, проєкт будинку, усі ще живі, сподіваються на гарне майбутнє для себе і для України, малюють його… З якогось разу мусить вийти.

Многостраждальний ескіз каблучки перемальовувався кільканадцять разів, але усі основні деталі будинку я передала: під’їзди, розташування квартир. Поділюся з вами сакраментальним знанням: рівно посередині згори квартира №22: Вишня Остап; Кв. 22 (під'їзд 2, поверх 3). Вишня не тільки був головою кооперативу, який будував «Слово», він ще й пережив репресії. Сподіваюся, це знання додасть в каблучку трохи надії.

На шинці каблучки передані квадратики дверей з того самого креслення і зі світлин, на яких показано, що зберіглося з оздоблення дому до сьогодні. У Дашкевича був малюнок «Деталі дверей», що демонстрував двері, які виходять в коридор. Це двері, які письменники відкривали, приймаючи друзів, – і двері, які відкривало НКВД, приходячи уночі… Ніколи не знаєш, для кого вони відкриються наступного разу. А ще двері мали скло, і при цьому будинок простояв дві війни (під час минулої війни письменники приймали у ньому літераторів зі вже окупованого Києва, і усі разом ховалися від бомбардувань).

Далі на окружності видніються сходи. Їх теж малював Дашкевич, вони теж зберіглися, це такі характерні для старих харківських будинків, дуже тактильно приємні сходи. Цікаве, і, можливо, невипадкове співпадіння: у Харкові є фестиваль «Читання на драбині»: це реальна драбина, на якій молоді автори читають свої вірші. Своєрідна хвилинка слави – і перекличка між тими, хто жив в будинку «Слово» тоді, і тими, хто пише у Харкові зараз. У 2023 році цей фестиваль теж проходив, присвячений вбитому росіянами дитячому письменнику Володимиру Вакуленку, і зі ще живою письменницею та активісткою Вікторією Амеліною... Отак прості сходи передають думку про те, що історія дуже циклічна: наших митців все ще намагаються винищити, ми все ще не складаємо ні зброю, ні слово.

Простір між самим будинком на прикрасі заповнений уявною мілімітровкою, на якій такі проєкти і малювалися. Уявіть собі її приємний шурхіт, запалену лампу, гостро відточений олівець… Варто відпустити на волю фантазію, і ось навколо постає тогочасний Харків, вільний, спрямований у майбутнє, збудований на стику модерну і конструктивізму, Харків письменників і науковців, яких не здатні знищити жодні репресії.

А зсередини каблучки є традиційний орінговський сюрприз: напис «Слово», нагадування про оригінальний підпис архітектора з креслення.

Побачивши мій ескіз, пан Дашкевич, мабуть, узявся би за голову. На щастя, неохайний папірець з купою підписів потрапив у професійні руки: Олена Маслова чаклувала над остаточною ідеєю і перетворенням перстня у зручну і зрозумілу каблучку, ювелір-модельєр Сергій Дорошенко створював чіткі форми, а я ходила навколо і іноді обережно запитувала «Ну як?».

За кілька місяців магія відбулася: я обережно узяла у долоні першу каблучку, потім Еля з мамою відзняли цю красу для каталогу – і срібне «Слово» прозвучало.

…На початку минулого століття люди, що ще не стали Розстріляним Відродженням, мріяли і творили у Харкові. Їхні мрії не висіли в повітрі: вони спиралися на вже існуючу українську культуру: спочатку були Сковорода і Шевченко, потім прийшли Курбас і Хвильовий… Тепер настав наш час. Час, коли на Харків сиплються ракети – а молодь цікавиться історіями наших митців і надихається ними для створення чогось свого. Час, коли ми не тільки дослухаємося до тривог, а й читаємо книжки, дивимося фільми, слухаємо підкасти і насолоджуємося ювелірними прикрасами.

Адже справжнє мистецтво не можна вбити. Можна тільки змусити забути, та ми не хочемо забувати. Тридцяті, шістдесяті, двохтисячні, бумери, міленіали, покоління Х  – кожне наступне покоління дослухається до Слова, переосмислює та продовжує його, і тільки від нас залежить, наскільки ця пам’ять буде живою та укоріненою в майбутньому.

Над прем'єрою працювали: Олена, Ольга, Тала та Еля