Нам із дитинства розповідають про важливість читання, про те, як книжки впливають на людину, її погляди, погляди, вчинки... Мабуть, нам навіть говорять про це занадто часто, саме настільки, щоб ми перестали сприймати ці слова всерйоз. Але ж насправді книги, фільми, навіть пісні впливають на нас дуже сильно, хоч ми часом і не завжди це усвідомлюємо.

Згадайте, чи бували у вас ситуації, скажімо, ухвалення важливих рішень, коли ви обирали той чи інший варіант, керуючись тим, "як прийнято/правильно робити"? А звідки береться це "правильно робити"? Повірте, далеко не завжди з реального життя - хоча б тому, що реальне життя дуже різне, і в ньому люди часто роблять відверті дурниці. Куди частіше, ніж нам здається, ми керуємося зразками з книжок, фільмів та інших творів мистецтва - що, треба сказати, не найгірший варіант, адже мистецтво, по суті, квінтесенція наших уявлень про хороше і правильне. Часом там, де не спрацьовують поради зі свого реального життя, виручають якраз книжки!

Книжки рятують нас в часи, коли світ навколо стає недружнім, м'яко навчають там, де відступають вчителі й підтримують там, де виявляються безсилими психологи. Знайти свою книгу саме тоді, коли це так потрібно - справжнє щастя! А ще одне щастя - і про це точно знають усі учасники Екслібрісу - знайти людину, якій так само як і тобі, відгукнулася певна книжка. Саме з такого книжкового товариства народжуються важливі розмови, нові відкриття, а іноді навіть дружба чи щось більше...

Тож пропоную поговорити про книжки, які ми вважаємо головними, ті, які залишили помітний слід у наших душах... Я розпочну, а ви - доєднуйтесь!

Важливих книжок у моєму житті було, насправді, чимало, і будь-яка спроба вибору однієї загрожує обернутися несправедливістю щодо решти. І все ж серед головних рішуче не можна не згадати Шекспіра, особливо "Макбета". Мабуть, сама згадка імені Шекспіра вимагає дисклеймера: я не намагаюся вдавати з себе витончену любительку високої літератури, скоріше вже навпаки, світові шекспірознавці піддали б мене анафемі за трактування його п'єс... Так уже вийшло, що "Макбет" потрапив на ґрунт, уже неабияк удобрений різноманітними міфами, тож легко й органічно став одним із них. Справді, за масштабом (не особистісним, а, скоріше, літературним) Макбет, тан гламіський та кавдорський, стоїть на одному рівні з Беовульфом з однойменної поеми та Хагеном із "Пісні про Нібелунгів". Утім, йому закономірно бракує ні героїзму Беовульфа, ні цілісності характеру Гагена (хоча Гаген - той іще персонаж, але, принаймні, вірний сам собі). 

Про що взагалі "Макбет"? Про моральне падіння колись шляхетної людини? Про гординю? Про долю і самоздійснювані пророцтва? Про дві сторони людської величі? Або про Мойр, що розважаються, ну, або Норнів, як кому більше подобається?.. Ах так, три "дивні сестри", мало не головні героїні цієї не менш дивної історії, як можна оминути їх увагою! Чому ж "Макбет" так вкарбовується в пам'ять?! Можливо, саме завдяки своїй багатоплановості та складності, що ставить його нарівні з міфом, і такій самій складності в розумінні та трактуванні. Не можу сказати, що "Макбет" є для мене моральним камертоном (у даному випадку "як не треба") - скоріше, мірилом ступеня величі й відповідної глибини падіння.

На фото: каблучка "Сонет Шекспира"

Ще одна книжка, що вплинула на мене несподівано сильно, - "Гоббіт" Дж. Р.Р. Толкіна. Так-так, не епічний і величний "Володар перснів", не наскрізь міфічний "Сильмариліон", а саме історія про маленького пана Беґґінса, який вирушив у велику Пригоду... Чому саме вона? Можливо, річ у підкресленій казковості - які б страшні речі не відбувалися із загоном Торіна, у читача завжди залишається впевненість, що все закінчиться добре. Можливо, у постаті самого Більбо Беґґінса - він зовсім не герой, навпаки навіть, і сам про це неодноразово говорить; читачеві, втім, куди краще видно, наскільки він себе недооцінює.

З Більбо асоціювати себе набагато простіше, ніж із кимось із безсмертних ельфів, приміром - ті досконалі від самого початку, а ось містер Беггінс аж ніяк ні: він і з лінощами, і черевце в нього є, і безстрашністю він не вирізняється, за його ж власними зізнаннями... І тим більша праця, яку він над собою проробляє: щоразу, ухвалюючи важке рішення, або вступаючи в бій із величезним павуком, або прокрадаючись до володіння короля лісових ельфів, Більбо долає сумніви і страхи розміром з Еребор! Але головне - що все-таки долає. І дає надію - чого вже там - вельми недосконалим людям, що і ми в критичній ситуації побоїмося, засумніваємося, але все ж таки вступимо в бій із темрявою і здобудемо перемогу. А ще Більбо Беггінс власним прикладом показує ще одну важливу річ: боятися і сумніватися - не страшно і не соромно, а абсолютно нормально, це природні речі на шляху до безстрашності і справжнього героїзму. Тож нехай Арагорн із Феанором мене вибачать, але містер Беггінс мені набагато ближчий.

На фото: каблучка "Пригода"

І, нарешті, не можу не згадати книгу, яку багато хто відносить до банальних любовних романів. Так-так, це «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. Скарлет О'Хара, зваблива зеленоока красуня, твердо знає собі ціну і далеко не так проста, як може здатися з першого погляду. На долю цієї жінки випадає чимало випробувань: війна, необхідність боротися за рідний дім та утримувати родину, невзаємне кохання... і все це у ті часи, коли до думки жінки не особливо-то дослухалися. Але Скарлет вміє наполягти на своєму і не кориться перед лихою долею. Посмішка, змах вій, а якщо щось пішло не так, як треба... що ж, подумаємо про це завтра!

А головне - навіть у вирі громадянської війни Скарлет зберігає у своєму серці найголовніший скарб, Тару, свою рідну червону землю з білим домом. І в цьому вона дуже близька мені - та й, мабуть усім, хто цінує свій рідний дім і не погодиться віддати його ні за що у житті. 

"— Не думатиму про це зараз,— повторила вона, вже вголос, силкуючись заштовхнути свій розпач кудись у глиб свідомості, силкуючись знайти якусь загату, щоб не затопив її душу біль.— Я... та що, поїду завтра додому, до Тари.— І від цих слів відчула деяку полегкість.... Вона думала про Тару і неначе відчувала лагідний холодок руки, що заспокійливо лягав їй на серце. Перед нею поставав білий будинок, привітно видніючи крізь поруділе осіннє листя, її, мов благословення, облягала супокійна тиша сільського присмерку, тіло їй зволожувала роса, що опадала на довгі акри зелених кущів, поцяткованих білим руном, а очі її вбирали гостру червінь землі та похмуру темну красу сосон на положистих пагорбах".

На фото: сережка "Зупинись, мить!"

А які головні книжки зустрілися вам у житті?

Ольга Орінго