Спорт – не місце для емоцій, якщо тільки вони не наближають спортсмена до перемоги. Тут толерують азарт, гордість і навіть спортивну «злість», яка має акумулювати ресурси.
Глибока концентрація на власному стані й мінімум реакції на суперників (якщо, це не боротьба чи фехтування, звісно) утримують спортсмена в потрібному темпі, коли кожний крок є частиною роками відпрацьованої техніки. Однак і в змаганнях трапляються випадки, коли серце бере верхню ноту в узгодженій роботі м’язів і між балами та людяністю спортсмен обирає саме чуйність.
А якщо окрім місця в турнірній таблиці на кону опиниться дещо більше? Власне здоров’я і навіть життя? Коли змагання переносяться з облаштованих майданчиків на ненадійні гірські тропи над смертоносними проваллями, людяність стає баластом, який не кожний альпініст ризикне покласти у свій рюкзак. Чому ж в екстремальних умовах емпатія до ближнього втрачає легкість душевного пориву? Про це могли б розказати тисячі підкорювачів гірських вершин, якби не поклали життя у небезпечній пригоді.
Іронія долі полягає в тому, що в багатьох трагічних випадках поруч з потерпілими є люди, вони не лишаються сам на сам зі стихією. Якщо брати той же Еверест, то в сезон сходжень він за кількістю присутніх в базовому таборі чи на гірських маршрутах радше схожий на переповнений відпочивальниками курорт, ніж на небезпечну вершину. Річ у тім, що в Гімалаях на рік припадає лише кілька днів зі сприятливою для сходжень погодою. І альпіністи місяцями чекають внизу на свій шанс, а до цього роками тренуються, готуючи організм для навантажень в суровому гірському ландшафті та кліматі. Коли ж з’являється віконце з ясною безвітряною погодою, в дорогу вирушає одразу чимало приборкувачів гір.
Та коли якомусь з альпіністів стає зле від гірської хвороби, або людина травмується чи отримує переохолодження, до потерпілого не вишикується черга бажаючих допомогти. Якщо цього разу не пощастило комусь з групи це не привід відмовлятись від можливості здійснити свою мрію, на яку вже було витрачено стільки часу, сил та грошей. Якщо це комерційна операція, порятунок потерпілого лягає на плечі організаторів, а ті вже діють згідно своїх можливостей.
На крутих стінах багатотисячників нема проторених доріг для рятувальної техніки, а гелікоптери не підіймаються вище певної відмітки через дуже розряджене повітря. Чи не єдиним способом врятувати людину в горах є участь інших людей — рятувальників, провідників та небайдужих відчайдух. Ось тільки кожна така рятувальна операція замість порятунку може привести до нових жертв. Один з показових випадків трапився в СРСР в 1960 році. В підтвердження своєї належності до «братства мотузки» радянська школа альпінізму зазвичай практикувала рятувальні операції з пошуку потерпілих навіть у складних умовах. В 1960 році була організована невелика експедиція з пошуку загиблих альпіністів, що рік до того загинули при сходженні на Пік Перемоги. Але через лавину в ході цієї операції зі спуску трьох тіл загинуло ще 10 висококваліфікованих альпіністів. Власне життя та життя побратимів по мотузці — такою є ціна людяності в надлюдських умовах. Ризик залишитись в горах назавжди — це те, під чим подумки ставить підпис кожний альпініст.
У випадку з іншим восьмитисячником, горою К2, ця мовчазна угода з долею у чверті сходжень закінчується трагічно. На фото сходження 27 липня 2008 року. Колом обведене місце, де надають допомогу потерпілому портеру, який зірвався з висоти. Ліворуч кількість альпіністів, які пройшли повз постраждалого, переступаючи через нього на вузькій стежці та продовжуючи шлях до вершини. На жаль, врятувати цього портера не вдалось.
Тому випадки, коли завдяки людській небайдужості рятується чиєсь життя, стають справжніми легендами. Всього за три дні по тому на схилі неприступної гори, якій за рівнем небезпеки поступається навіть Еверест, розгорнулись ще жахливіші події. Тоді в очікування сприятливої погоди в базовому таборі К2 накопичились альпіністи з 10 груп — надто багато для вузького переходу поблизу вершини, що називався «пляшкове горло». Запізнення з виходом на маршрут, брак мотузки, скупчення альпіністів та черга льодових обвалів призвели до трагедії ціною в 11 людських життів. Історія виживання двох шерпів Чхірінґа Дордже та Пасанґа Лами та їхніх дій по рятуванню альпіністів лягла в основу книги «Поховані в небі». Новинка вийшла у видавництві «Бородатий тамарин», тож поціновувачі пригодницької документалістики зможуть дізнатись, що саме одним сходжувачам дозволяє переступати через товаришів на шляху до мети, а інших спонукає ризикувати власним життям задля порятунку ближнього.
Допоки травмовані, з чисельними обмороженнями, але все ж живі альпіністи разом з врятованими товаришами дістаються безпечної висоти, допоки люди повертаються зі сходжень кращими версіями себе, бо в складну мить не пройшли повз, доти і в неприступних горах буде місце для людяності.
Наталія Орінго
