Різдвяні та новорічні традиції - це завжди радість і позитив: спільний стіл, привітання, подарунки... Однак у деяких країнах різдвяні традиції значно більше нагадують Гелловін, а деякі персонажі лякають не менше, ніж відьми та привиди! 

Звідки взагалі в такий світлий час береться всяка моторошність? Хіба напередодні Різдва їй місце на землі? Можливо, Різдво - дійсно не найкращий час для чортів і відьом, але не варто забувати, що Різдво - 24-25 грудня - збігається із зимовим сонцестоянням. Це час найдовшої ночі в році; темрява знаходить максимальну силу, щоб наступного дня здатися і почати потихеньку поступатися місцем світлу. У багатьох язичницьких віруваннях Європи це одночасно і найтемніший час, і початок довгоочікуваного збільшення дня. Одним словом, час одночасно і радісний, і страшний. Персонажів радісної половини свята ми всі знаємо. А ось страшної...

Найстрашніший, найвідоміший, найдавніший персонаж зимових свят - це, звичайно ж, Крампус. Крампус мешкає в горах Австрії та Баварії, в Тіролі, відвідує Угорщину, Чехію, Словаччину, добирається навіть до Хорватії. Виглядає він... як чорт, якщо коротко: кудлатий, рогатий, з хвостом, довгими кігтями і іклами. Як не дивно, цей своєрідний персонаж супроводжує святого Миколая: поки Миколай дарує подарунки гарним і добрим дітям, Крампус забирає із собою поганих і злісних (або, в більш гуманному варіанті, просто залишає замість подарунка вугілля і сміття). Однак це не єдине його заняття під Різдво.

Насправді Крампус мешкав у Центральній Європі задовго до того, як предки баварців і чехів дізналися про Різдво. Дослідники вважають, що образ Крампуса - відгомін давніх і ледь збережених міфів альпійського регіону. Це зараз Альпи - гарне туристичне місце (та й то не завжди й не скрізь...), а в давнину й у Середні віки це були суворі, грізні й не завжди добрі гори, в яких на людину чатували численні небезпеки - від буревіїв і лавин до непередбачуваних духів. Одним із таких духів був Крампус, втілення холоду, заціпеніння і жаху. Навіть його ім'я походить від баварського слова «Krampn» - у перекладі «щось застигле, засохле, замерзле». Цілком логічно, що такий персонаж з'являється під Різдво як антипод святого Миколая. Утім... схоже, з ним не все так просто.

Крампус у Празі

Крампус, звісно, персонаж негативний. Однак в Австрії, Баварії, Чехії, Угорщині щороку можна побачити цілі паради Крампусів! Сотні людей вбираються в шкури та роги, розмальовують страшніші обличчя та влаштовують ходи, яким Геловін позаздрить! Створення костюма Крампуса - ціле мистецтво, за старих часів хутряники і шкіряники могли під Різдво чимало заробити, споруджуючи з обрізків і залишків чортівські вбрання. Сьогодні до костюмів теж ставляться дуже відповідально: учасники маніфестацій не скупляться на хутро, роги, грим і навіть світлодіоди для рогів, хвоста і червоних очей. У ходах беруть участь і жінки, вбираючись у жахливо-красивих чортовок. Часто ходи супроводжуються різними брутальними розвагами: наприклад, у Тіролі добровольці змагаються з Крампусом у «перетягуванні столу» (tischzoichn): кілька добровольців сідають за великий дубовий стіл, а Крампус намагається його перекинути. Окремі сміливці навіть можуть викликати Крампуса на рукопашний поєдинок! 

Парад Крампусів у Мюнхені

Такі ходи мають довгу історію і популярні донині. Але чому, адже Крампус - персонаж лякаючий? По-перше, подібні ходи дуже нагадують звичаї колядування: переодягнувшись у щось дивне й моторошне, можна послабити межу між світами та зазирнути туди, куди звичайним людям у звичайний час не можна. Ну а по-друге... навіщо люди на Геловін переодягаються у відьом і привидів? Не в малому ступені тому, що це дає змогу зазирнути в темні закутки власної душі. На зимових святах можна хоча б тимчасово випустити погуляти внутрішнього чорта і дозволити йому роги, хвіст, бійки, пісні та випивку. 

Другий різдвяний персонаж за ступенем моторошності може зрівнятися з Крампусом, але мешкає тільки в одному конкретному регіоні - Уельсі, в західній частині Британії. Уельс славиться своєю давньою кельтською спадщиною: незвичайною мовою, складними міфами і любов'ю до поезії. А ще на рідкість моторошною різдвяною традицією, що на перший погляд нагадує колядки. Група дивно і химерно вдягнутих хлопців і дівчат ходить селом, співає пісні і несе з собою... довгу жердину з надітим на неї кінським черепом. Череп прикрашений вінком, квітами та стрічками, а сама жердина замотана білою тканиною. Здається, ніби серед натовпу йде справжнісінький привид. Череп при цьому ще й клацає щелепою!

Марі Лвід, сучасний варіант

Цього персонажа, якщо можна так сказати, звуть Марі Лвід (Mari Lwyd), по-валлійськи Сіра Кобила. Виглядає вона, як ви розумієте, незабутньо. Але найцікавіше починається, коли Марі Лвід доходить до чийогось будинку. Вона починає... читати господареві імпровізовані вірші. У віршах вона, зрозуміло, просить впустити її всередину. Господар будинку ж повинен відповідати їй точно так само у віршах! Біля кожного будинку відбувається свого роду поетична дуель: Марі Лвід проситься всередину, господар намагається пояснити, чому він цього зробити не може. І в нього є причини: пробравшись до хати, колядники разом із Марі Лвід починають по ній бігати, упускати речі, волати і дражнити мешканців будинку. Ще й частування при цьому вимагати! Втім, при всьому цьому візит Марі Лвід гарантує дому щастя і процвітання наступного року. Тож розгром, імовірно, можна й потерпіти.

Марі Лвід у стилі арт-нуво від сучасної британської художниці

Виглядає це все як явно язичницька традиція. Однак, судячи з усього, вона з'явилася не так давно: перші згадки про Марі Лвід відносяться до 1800 року. Імовірно, в цей період традиція і зародилася, швидко набула популярності і так само швидко почала заборонятися церквою. Але у XX столітті вона відродилася, і в Уельсі й зараз під Різдво можна зустріти процесію, очолювану кінським черепом... щоправда, із пластику або пап'є-маше. Що ж виходить, традиція не язичницька зовсім? Хронологічно - ні, Марі Лвід лише двісті років, для традиції дитячий вік, можна сказати. А ось фактично - так. В Уельсі кельтські міфи й образи живі досі, їх впізнають і використовують. Образ білого коня з Аннуна, валлійського потойбічного світу - один із них. Його пам'ятають навіть ті, кому незнайоме слово «Аннун». Виходить, що стародавній міф просочився в пізніший час і породив новий обряд - проріс, немов трава крізь камінь.

А чи відомі вам дивні (а може, й моторошні) різдвяні звичаї?

Женя Орінго