Навʼязла в зубах цитата про те, що «поезія — це завжди неповторність», сьогодні стрінеться по соцмережах не раз і не два. Двадцять перше березня, День поезії, наступає одразу після Дня щастя. Можливо, поезія — це дійсно дещо дуже тісно зі щастям повʼязане, але ніколи не одне й те ж саме з ним.

..Митець повинен бути голодним, а поет — вочевидь, закоханим. І правда, більшість стає поетами саме під час юнацьких кохань. Дехто виростає з цих віршів (почасти неабияк талановитих) і продовжує писати. Уже не тільки любовну лірику, а й щось інше. Не тому, що любовна лірика якась не така, авжеж, ні. Справа в тому, що вірш може статися лише тоді, коли є якийсь короткочасний, але дуже потужний імпульс, і найчастіше — зовні. Він відлунюється в авторі, переживається, змінюється і живить собою текст. І кохання — лише найпростіше з таких імпульсів. 

 

***

Не починайся. Ні з очей,

ні з губ мені не починайся.

В холодній балці сон тече —

не снись. Не звись. Не називайся.

Труїти душу кожен раз

я вже не можу — будь я проклят!

пищать дощі, і води топлять

і душу, і терпіння, й час…

Степліло подихом легким,

степліло в прикрощах минулих

тепло заснулої руки,

тепло щасливих губ заснулих.

 

(Микола Вінграновський)

 

Може, тому я звикла оцінювати майстерність поетів саме за любовною лірикою, а ще більше — інтимною. Якщо вдалося сказати щось нове (а точніше, помітити, увібрати) про любов, то поет, певно, відбудеться і надалі. Але не завжди цей маркер спрацьовує. Трапляється, що кохання минають, а з ними — й бажання та вміння бачити світ особливим оком. Поетичні окуляри замацуються брудними руками дуже швидко. Побути, роботи, щоденні круговерті з їхніми сварками, прорваними трубами, спамом на імейли та відсотками по кредитам… Тут уже не до крихітних щоденних відкриттів. Але якщо мʼяз здивування тренований, то вірші траплятимуться, доросліші, моʼ, гіркіші, моʼ, просто виваженіші.

 

***

Коли вже — ні вогню, ні диму,

а тільки чисте світло днів,

і тишини свята твердиня

стоїть незрушно при мені, —

 

тоді ваш світ для мене спить,

тоді витончується, тане

мій вірш, тонкий, мов порцеляна,

з якої тільки світло пить.

 

Такий простий, такий блідий,

такий прозорий — видно наскрізь:

ідуть качата до води...

Синіє айстра...

 

(Ірина Жиленко)

 

Мені здається, що є певні поетичні етапи, які має пройти юнак, щоб відбутися письменником. Перший — «це я». Другий — «це я, і я сиджу в саду». А третій… «Ходімте в сад. Я покажу вам сад, де на колінах яблуні спить вітер». Коли поетичний талант відбувається, то він набуває ніби рівнозначних стосунків зі світом. Не вивищується, не нишкне перед ним — просто співіснує і дозволяє читачу існувати поруч. Це як їхати на сусідніх, подвоєних, трамвайних кріслах. Хороший поет дозволить вам підсісти та позазирати у його віконечко. Талановитий — поступиться місцем біля вікна і розповість якусь історію про те, що ви там бачите.

 

Так, найкращі наші попутники — неабиякі поети. І найкращі з наших поетів — добрі попутники.

 

***

Заплющіть очі – от, мене нема.

У теплих барвах міниться картина.

Там, на сліпучо-свіжих килимах,

Пасеться кінь. І пахне конюшина.

 

А я – дитина. Ноги у росі.

Синці на литках. Вигорілі пасма.

І проступають в сонячній ясі

І я, і кінь, якого я не пасла.

 

(Марʼяна Савка)

 

Привчайте себе читати поезію мало не щодня. Навчайте себе читати поезію. Не концентруйтеся, тим не менш, лише на різнокольоровій серії від «А-ба-би». Українську чи перекладну — по смакові. Та обовʼязково, якщо ще не пробували, знайдіть хороший переклад Е. Е. Камінгса (те ж видання «Тюльпани й димарі», де його переклав неймовірний Іван Андрусяк, дасть вам насолоди на рік уперед, а трошки підглянути можна тут). «Листя трави» Волта Вітмена колись чудово переклав Віталій Коротич. Та навіть популярна зараз «Молоко і мед» Рупі Каур — уже новий цікавий досвід. Бо іноземну сучасну поезію рідко пишуть як ми звикли, силабо-тонічно, тобто в риму і з ритмом. Це переважно верлібри, і вони зовсім інакше сприймаються. Та й українських поетів-верлібристів читайте: Катерину Калитко, Вікторію Амеліну, того ж Івана Андрусяка, Василя Герасимʼюка, Івана Драча, Анну Малігон… Читайте дитячу поезію, не забувайте про те, яка вона чудова. Й цілюща.

 

***

Кожен равлик равликову хатку

Повсякчас тримає у порядку.

Є там стільчик, креденс і поличка,

Але все це дуже невеличке!

 

(Катерина Бабкіна)

 

Нехай кожен день стане днем поезії, днем для поезії, днем з поезії. Бо вона всюди: у зіжмаканому й кинутому рушникові, у комарячому дзижчанні, у випадковому доторку руки — похапцем, у напханому метрополітені, у сивині й зморшці, у печивці, затиснутому дитячими пальчиками… Всюди, де ви дозволяєте їй бути, вона буде. Така вже вона є.

Анастасія Орінго