Образ відчайдушних козаків, сміливих та волелюбних воїнів, побудовано не лише на основі їхньої самовідданості в бою. Історія козацтва вміщує в собі й багатошаровий культурний пласт, в якому переплітається багато цікавих документальних та фольклорних згадок про побут українських козаків.

І, як би дивно це не звучало, особливе місце в ньому займали жінки. Так-так, ті самі, що за стереотипними думками не мали права перебувати у козацьких поселеннях разом з чоловіками. Статус жінки в українському суспільстві був настільки високим, поважним та вшанованим у порівнянні з відношенням до жінки, її статусу і прав у багатьох інших народів, що можна впевнено сказати — українські дівчата та жіночки мали багато переваг. А за доби козацтва то й поготів. Тож поруч з харизматичними лідерами волелюбного війська можна побачити гордливі постаті козачок.

Так, «обличчя» козацької історії має переважно чоловічі риси, та згадок жіночої присутності у ній існує чимало. Перш за все, безперечними правами користувалися жінки отаманів та гетьманів. Анастасія Марківна Скоропадської була дружиною гетьмана Івана Скоропадського та однією з найвідоміших панянок в період ХVII–XVIII століть .

За те, що мала власну думку з державних справ та неодноразово втручалась у коло інтересів свого чоловіка отримала прізвисько Настя-гетьманиха, Настя-гетьманша. У фольклорі на загадку про цю власну красуню залишилось прислів’я: «Іван плахту носить, а Настя — булаву». Великий вплив, правда на сина, а не на чоловіка, мала й Марія Магдалена Київська, мати Івана Мазепи, що була незмінною його порадницею і підтримкою.

В історичних архівах можна знайти документи, підписані першою і третьою дружинами Богдана Хмельницького, Ганною Золотаренко і Ганною Сомківною. Жінки-керівниці виконували і дипломатичну місію: приймали послів і підтримували стосунки із іншими державами.

Та печатка отаманши була не єдиною зброєю в руках владноможних українок. Найбільш завзяті дівчата володіли й луком, й шаблею не гірше за чоловіків.

Найвідоміша своїми військовими подвигами козачка в історії України — Варвара Кодак (Мотора або Яшна). Вона рано залишилась сиротою — батьків вбили ординці під час чергового нападу, та знайшла прихисток у сотника запорожців, Яшного. Той пожалів дівча, яке плакало в палаючій та зруйнованій сільській хаті, удочерив її і дав ім’я Варвара.

Не маючи привілеїв, як у гетьмана, повернутися з дитиною на Січ козак не міг, тому оселився біля дніпровських порогів і створив в тому місці лоцманську флотилію. Там і виховував Варвару, як вмів, навчаючи дівчинку не шиттю чи ткацтву, а військовій справі. То ж не дивно, що Варвара згодом могла на рівних з козаками змагатися у стрільбі.

Свої вміння вона показала  у 1635 році в бою з ордою на Самарській переправі. Ворог переважав чисельністю, але ординці, як від чуми, падали від стріл невловного лучника. Тільки потім козаки, прибираючи загиблих з поля бою, помітили, що майже кожна стріла підписана ім’ям Варвари. Відтоді дівчину прийняли до козацького загону.

А вже через три роки Варвара з військом батька мала оборонятись від нападу Потоцького на українські землі. Знову переважаючі сили ворога і знову ніби зачакловані, гинуть вже польські воєначальники. Стріли загадкового лучника вражали еліту польського війська, ширились плітки у таборі ворога: «У козаків є відьма, яка допомагає чарами, а ще — бачить далі, аніж птах може бачити і надзвичайно влучно шле кулі з мушкета та стріли з лука». Коли ж зрадник доповів, що польську шляхту косить козачка, Потоцький надав наказ стріляти в кожну жінку, яку побачать між козаками. Під час одного з тих гарматних обстрілів загинула Варвара.

Дівчата, що не мали підтримки впливового у козацькому суспільстві чоловіка або батька, потрапляли до війська хитрістю. Так, існує легенда про відважну отаманшу Настю, яка носила шаблю, чоловічий-козацький одяг і керувала групою козаків. Дівчина голила голову та вдягалась як чоловік, тож про її секрет дізналися тільки після смерті Насті. В бою ж вона трималася як завзятий хлопчина та користувалась повагою побратимів. Низка письмових джерел демонструє, що в українських землях в XVI- XVII сторіччях була вельми поширена традиція перевдягання жінок в чоловічий одяг, підмальовування вусів, гоління голови, аби мати змогу виступати в бій на рівні з чоловіками.

Загалом же серед жінок, що супроводжували чоловіків у походах, були й куховарки, й ворожки-чарівниці, оточені гуртами помічниць, які, за необхідності, виконували обов'язки зв’язкових і шпигунок. Військова активність цих жінок не є чимось винятковим,  скоріш — буденним елементом степового життя. Ставалося, що в лагідних руках козачки опинялася і доля відважного козака. Так певний час проіснувала традиція, коли дівчина могла врятувати козака, якого мали стратити, обравши його за свого чоловіка. Справжні берегині життя, що заколисали і підтримали не одне покоління мужніх воїнів, виступаючи поряд з чоловіками і вдома, і в бою.

Наталія Орінго