Про те, що квіти можуть стати частиною культурної спадщини, у світі існує чимало прикладів. Згадайте мистецтво складання квіткових композицій, що родом з Японії, або символічну «мову» квітів, що набула шаленої популярності в Англії за часів Вікторіанської доби.
Проте існують такі культурні явища, у яких складно визначити місце винайдення. Весільні квіткові вінки з воску є саме таким. Віночки з білих або кремових квітів ще якихось 100 років тому можна було віднайти в гардеробі нареченої з Америки, Франції чи України. Чому вони були настільки популярними та хто започаткував моду на цей тендітний весільний аксесуар, розказуємо в цій статі.
Наразі дослідники історії моди сходяться на версії, що батьківщиною воскових весільних віночків знову ж таки стала Англія. По-перше, на туманному острові просто шаленіли від символізму квітів, довіряючи букетам висловлювати почуття та таємні послання.
По-друге, королева Вікторія окрім чеснот, необхідних для правління імперією, мала унікальну суперздібність — вона легко започатковувала модні тренди. І хоча воскових віночків не було в королівській скарбниці, за традицією наповненій діамантами та золотом, все ж саме весільне вбрання Вікторії здійняло шум навколо цього головного покрову.
Ніжність образу королеви в такий особливий для кожної нареченої день підкреслював вінок з флердоранжу, апельсинового квіту. Ця традиція прийшла до Європи на початку 19 століття з Китаю, де квіти апельсина вважались символом чистоти, невинності та родючості. Але клімат північної Європи не підходив для цих теплолюбних дерев, тому винахідливі модниці підхопили ідею, замінивши живі квіти восковими, а якщо точніше — парафіновими або стеариновими.
На той час це був дуже поширений матеріал в мистецтві та науці. Воскові моделі використовували для навчання анатомії та підготовки лікарів, з воску ліпили інтер'єрні фігурки та «писали» ним картини. Окрім того виготовлення вінків стало модним захопленням для дівчат: це було не надто складне й затратне ремесло, проте дозволяло сповна проявити свої художні здібності. Існувало дві поширені технології виготовлення квіточок для вінка: ліплення листочків й пелюсток з воску або занурення у віск паперових та бавовняних заготівель. За допомогою першого методу багато віночків було виготовлено в Англії та США, другий став дуже популярним у Франції.
Одні з багатьох дизайнів весільних воскових віночків. Лівоуч - англійський, праворуч — французький
В Європі природне падіння популярності на воскові віночки сталось в середині 20 століття, якраз з появою тренду на капелюшки. А українські наречені в той самий час ще й не думали полишати на сторінках історії традицію носіння воскових віночків.
с.Капустяни Вінницької обл. Джерело - Рукописний фонд навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля факультету історії, етнології і права ВДПУ ім. М. Коцюбинського
Це був якщо не неодмінний, то дуже поширений і омріяний аксесуар на весіллях, що справлялись з дотриманням українських обрядів. Хоча й не кожна наречена могла дозволити собі таку прикрасу, особливо після хвилі голодоморів, Другої світової війни та політики советів щодо деукраїнізації. До нас бурхлива європейська мода потрапила з Англії через Польщу та Австро-Угорщину також у 19 столітті.
Українські майстрині змінили наповнення віночків згідно українських вірувань, замінивши екзотичний флердоранж на барвінки, волошки тощо.
Як і з вишиванками, віночки відрізнялись залежно від регіону. Хоча парафін з часом темнішає й тріскається, все ж до нас дійшло чимало віночків в прийнятному стані. Це тому що на відміну від одягу, їх вдягали рідше, тож і зношувались вони менше. А зберігали їх наші прабабусі в іконах — під склом тендітні вироби хоча й не були захищені від тепла чи світла, але не припадали пилом.
Сьогодні технологія виготовлення «воскових» вінків Вінниччині внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Це сталося завдяки ініціативі етнографині Юлії Васюк, яка дослідила появу, історію і трансформацію весільної прикраси в цьому регіоні. Чимало цікавої інформації можна знайти на сайті громадської організації "Етномайстерня Коло", членкинею якої є Юлія. Дуже раджу до ознайомлення, бо це не просто сухі історичні факти, а справжнє занурення в побут українок, яким він був зовсім недавно. А талановиті рукодільниці, яких в просторі Орінго чимало, зможуть до того ж навчитися цьому ремеслу з короткому майстер-класу.
Наталія Орінго
