Перетворюється на піну морську Русалонька, спалахує стійкий олов’яний солдатик, намагається зігрітися дівчинка з сірниками… Ой, скільки дитячих (і не тільки) сліз було пролито над цими казками!

Якщо б у світі проводився конкурс сумних казок, то Ганс Крістіан Андерсен з легкістю міг би посісти на ньому перше місце. Втім, це й недивно: йому, синові шевця і пралі, злиденному підмайстру, потім злиденному студенту і зрештою небагатому літераторові такі сюжети були добре знайомі. Герої його не дуже веселих й не дуже казкових історій у буквальному сенсі слова жили з ним по сусідству, навіть вигадувати нічого не треба було.

У своїх оповіданнях Андерсен не читає мораль і не розповідає про користь людяності та співчуття – він показує наслідки їхньої відсутності. Чи не найстрашніше його оповідання, «Дівчинка з сірниками» – не проповідь і не спроба розжалобити читача, а просто розповідь про те, що буває, коли в цілому величезному місті не знаходиться жодної людини, якій було б не все одно. Можливо, хоча б напередодні Різдва перехожі мали якщо не врятувати дівчинку з вулиці, то хоча б зробити її життя трохи легшим. А якби цих «трохи» набралося хоч півдесятка, то й рятувати б нікого не довелося...

Сам Андерсен пережив чимало горя і несправедливості. До речі, більшість його оповідань – не тільки про людяність і співчуття, а й про повагу, про те, як важливо бачити в іншій людині рівного собі. Щоправда, герої цих оповідань частіше вже не діти, а підлітки і молоді люди, що страждають не тільки від голоду і холоду, а й від презирства суспільства. На жаль, такі історії в Андерсена теж рідко закінчуються добре... На щастя, в історії самого автора зустрічалися люди, яким було не все одно, завдяки яким він подолав і злидні, і презирство.

Біографія Андерсена – красномовний приклад того, як нібито проста увага та бажання допомогти може змінити долю людини. Небайдужий батько, напівписьменний швець, читав синові свою улюблену книжку – «Казки тисячі і однієї ночі», зародивши в ньому інтерес до літератури. Небайдужа мати, бідна прачка, дуже хотіла для сина кращого життя і з великими труднощами, але все ж знайшла для нього безкоштовну школу, де той вивчився грамоти. Пізніше, вже в студентські роки, Андерсена буквально врятував від голодної смерті Йонас Коллін, чиновник і меценат: він розгледів у юнакові літературний дар і переконав самого короля виділити йому стипендію на навчання.

Саме завдяки небайдужим людям біографія Андерсена не стала історією про талановитого, але бідного юнака, якого занапастили злидні.

Література не принесла Андерсену багатств; на схилі літ його життя знову загрожувало перетворитися на його ж власну сумну казку. Однак цього не сталося, і знову завдяки небайдужим людям – сімейству Мельхіор, з яким Андерсена пов'язувала давня дружба. Багате і впливове подружжя Мельхіорів буквально «всиновило» письменника: він подовгу жив у них у домі і вважався фактично членом родини. Кажуть, пані Доротея Мельхіор опікувалася ним як власною дитиною, хоча підопічний був старший за неї на цілих вісімнадцять років. Мельхіори дбали про Андерсена, коли він захворів; у них же в домі він і помер у поважному віці 70 років, залишивши після себе безліч рукописів, добру пам'ять і барвисті свідоцтва – і в казках, і в біографії – того, як звичайна небайдужість може змінювати долі.

Перечитування казок Андерсена в рамках сесії «Екслібрису» подарувало Орінго підвіс «Зігрій серце» за ескізом Інни Василівни (dora2014) – чудовий талісман для усіх, хто не вміє просто промовчати чи пройти повз несправедливості. В прем’єрі 2019 року розповідали про нього так:

«… Якщо в дитинстві ви плакали над сумними казками і тягли до хати вуличних блохастих кошенят, якщо потім продовжили шлях і возилися взимку з п'яними, делікатно платили на касі за пенсіонерів, перераховували гроші на лікування дітей і дорослих, загалом, робили все те, що раціональні люди називають дурницями, то срібні сірники стануть рідними».

Спливло кілька років, та ефектне, незвичне та одразу помітне серденько не забулося і не загубилося, воно незмінно приваблює своїх людей, нагадуючи про прості й важливі речі. Як й годиться особливим прикрасам, має воно і невеличку таємницю: при створенні моделі серце спочатку намагалися зібрати з окремих срібних сірників. Згодом тактику змінили, але купа сірників вже з’явилася і вперто просилася в люди – так виникли сережки й підвіс, спалахнули й на деякий час зникли в глибинах каталогу…

І ось «Легкозаймисті» знову виходять в світ! Харизматичні й іронічні, вони готові вирушити з вами в подорож по життю. Де треба – підсвітять темні кути, де треба – зігріють й подарують обнадійливий спалах світла. Зручно вмостяться на вушку чи задорно розгойдаються на ланцюжку, адже створені одразу в двох варіантах, ще й підвіс мається.

Одним нагадають про модний мінімалізм, інших підштовхнуть до позачасових роздумів про людяність. Все як казав класик японської літератури Рюноске Акутаґава: «Людське життя схоже на коробку сірників. Поводитися з ним серйозно – смішно. Поводитися несерйозно – небезпечно...».

З 1845 року, коли казка Андерсена про сірники була вперше надрукована, багато чого змінилося – на щастя, не в гірший бік. Світ навчився хоча б іноді берегти дітей, уважніше слухати їхній тихий голос. І, можливо, ми й далі рухатимемося до чогось кращого, якщо не станемо соромитися запалювати бодай крихітне світло і ділитися ним з іншими.

Спробуємо?

Ольга Орінго