У світі існує чимало сталих явищ, сила яких не підкріплена нічим, що було б таким самим міцним і водночас матеріальним. Здається, що навіть глиняні ноги колоса більш надійні, та життя доводить, що не варто зважати на зовнішнє. Куди важливіше те, що ховається за ним.
Якщо говорити про ефект плацебо, то вчені досі вагаються стверджувати, на чому все-таки тримається дивовижна здатність людей зцілюватись без дієвих ліків та процедур. Гіпноз, наївність, безмежна віра в непідкріплені нічим слова? І чиї репліки в цій виставі важливіші? Лікаря чи пацієнта? Медичні дослідження показують, що в цьому медичному рівнянні ще забагато невідомих змінних. Але ми не будемо викреслювати ефект плацебо зі сторінок історії хоча б тому, що медицина зобов’язана йому самим своїм існуванням.
Хоча перші згадки про плацебо не мали нічого спільного з медициною— вони походили з релігії. В IV столітті святий Ієронім припустився помилки, перекладаючи латиною єврейське священне писання. Так в тексті Псалма вираз «ходити перед Богом» перетворився на «догоджати Богу», «placebo Domino» латиною.
Подальші згадки про плацебо тримались його «прислужницької» репутації, іноді межуючи з обманом. В епоху Середньовіччя плацебо називали людей, що без запрошення з’являлись на траурних церемоніях й вдавали з себе родичів померлого, оплакували його і заразом пригощались наїдками. Лише в 18 столітті в колі лікарів з’являються перші згадки про плацебо. Так починають називати медичних фахівців, що вдаються до спірних методів лікування, таких, що на практиці не повинні демонструвати лікувальний ефект. Часто в комплекті до «псевдо»-ліків йшли гарні манери лікаря, не просто охайний, а й доволі модний костюм і красномовство. Але варто зазначити, що до того впродовж півтори тисячі років медицина базувалась на фармакопеї Галена з його експериментаторськими лікарськими засобами, часто-густо виготовленими з рослин, рептилій, риб, людських кісток і виділень. Доказова база медичних препаратів та процедур знаходилась на своїй початковій стадії й межа між плацебо та ліками була ще надто примарною, щоб звинувачувати лікарів в шарлатанстві. Адже ще у 18 столітті так зване «не шарлатанське» лікування включало кровопускання та годування пацієнтів неперетравленою речовиною з кишківника кози.
До того ж у всі часи існували пацієнти, які надто сильно любили увагу і періодично помічали у себе найфантастичніші симптоми. Для таких плацебо був єдиним нешкідливим варіантом. «Є люди, на яких діє сам лише вигляд ліків», — писав про них французький філософ Мішель де Монтень у 1572 році. Чи значить це, що з розвитком науки про «цукрові» пігулки всі раптом забули? Навпаки, інтерес до ефекту плацебо зростав разом з науковим підґрунтям доказової медицини. Було в ньому щось невловне та магічне, що спонукало атеїстів від медицини раз у раз вдаватись до порівняльних експериментів.
Наприклад, як пояснити випадок у практиці Генрі Ноулза Бічера, коли 35% больових симптомів у пацієнтів в його контрольній групі були купіровані «цукровими» пігулками? Лікар надихнувся на цей експеримент, пригадуючи службу в американській армії часів Другої світової війни. Тоді медсестра військового госпіталю на тлі браку знеболювальних замість морфію ввела пораненому пацієнту розчин натрію хлориду. І на здивування Генрі Бічера солдат переніс операцію ніби під дією справжнього препарату.
За наполяганням Бічера плацебо почали використовувати по-новому: воно стало основою золотого стандарту, подвійних сліпих клінічних випробувань, щоб краще з'ясувати справжні ефекти ліків. Під час таких випробувань лише частина учасників дослідження отримувала речовину, що тестується. Інші отримували фіктивну речовину, і ніхто не знав вміст своїх пігулок до оголошення результатів дослідження. З етичних міркувань в багатьох сучасних випробуваннях експериментальне лікування порівнюється зі стандартним лікуванням, а не з плацебо. Адже препарат, який тестується, має працювати не просто краще, ніж нічого, — він також повинен перевершити силу розуму над тілом.
Наталія Орінго
