Літературні містифікації з'являються на світ тоді, коли автор задіює більше уяви, ніж слід. Вона вихлюпується за межі написаного і затоплює реальність. І реальність перестає відрізнятися від написаної історії, а інший раз і підкоряється їй.

Якщо на чому й досліджувати силу літературного слова, то якраз-таки на містифікаціях. Тому що з містифікаціями в інших сферах усе в принципі зрозуміло: зазвичай це обман заради слави і наживи. А ось у літературі межа між навмисним обманом, хитрою грою і надмірною уявою настільки тонка, що її майже й немає. Сьогодні мова піде про три випадки, коли літератори злегка (або не злегка) захопилися вигадкою і створили якийсь особливий варіант реальності. Що це таке було - обман, омана чи гра - вирішувати вам.

Отже, історія перша. Життя як література або Пригоди Довгого Пера.

Роках приблизно в шістдесятих спочатку в Польщі, а потім і по всьому радянському простору почалася справжня повальна епідемія. Хлопчаки (та й дівчата теж), наче змовившись, почали гратися в індіанців, майструвати тіпи й луки та мріяти втекти в Канаду до вільного племені шауні. Звідки ж узялася ця індіанська пошесть? Неважко сказати: якраз у цей час у Польщі почали публікуватися (а в інших "республіках" перекладатися) книжки Сат-Ока, дивовижного автора, наполовину поляка, наполовину шауні.

Ім'я Сат-Ок у перекладі означає "Довге Перо". Сам Сат-Ок жив у місті Гданську, проте зовсім не був схожий на типових містян: різкі риси обличчя, великий ніс і гострий погляд видавали в ньому прибульця-чужинця з інших земель. Як воно, власне, і було: за словами самого Сат-Ока, його матір'ю була полька Станіслава Суплатович, заслана до Сибіру ще за часів імперії за поширення забороненої літератури. Із Сибіру вона втекла на Аляску, пройшовши довгий і небезпечний шлях через Чукотку, Камчатку і Берингову протоку. На американському березі вона зустріла місцевих жителів; вони перейнялися співчуттям до виснаженої жінки і взяли її під свою опіку. Станіслава освоїлася, звикла до життя серед індіанців і за якийсь час навіть вийшла заміж за вождя сусіднього племені, якраз тих самих шауні. Їй навіть дали індіанське ім'я Та-ва: Біла Хмара. У шлюбі в неї народилося троє дітей, наймолодшим з яких був Сат-Ок...

Сат-Ок (Stanisław Supłatowicz)

Через багато років, коли Сат-Оку вже виповнилося сімнадцять, його мати дізналася, що імперії більше не існує і захотіла провідати свою батьківщину. Взявши з собою молодшого сина, вона вдруге здійснила непросту мандрівку і потрапила нарешті до Польщі, до Гданська. Однак час повернення був невдалим: невдовзі на Польщу напала Німеччина, і повернутися назад до Канади вже не вийшло... Сат-Ок вступив до лав Армії Людової та боровся проти Гітлера, а після війни вирішив залишитися на новій батьківщині й писати книжки про далеку прекрасну Канаду та вільний народ шауні...

Звучить казково. Власне кажучи, казково, навіть занадто, це звучало і для колег-письменників Сат-Ока. У 1990-ті роки з'явилися перші спроби знайти документальні докази його біографії. І ні в кого не вийшло. У середовищі шанувальників книжок Сат-Ока з'явилися певні сумніви... Їх підкріпили науковці-індіаністи: вони відшукали в книжках "польського індіанця" неабияку кількість помилок і нестиковок. Почалося справжнє розслідування, в результаті якого виявилося, що Сат-Ок зовсім і не шауні, а гданський моряк Станіслав Суплатович. Уся його "індіанська біографія" виявилася містифікацією! Точніше, ні, не вся: його матір справді звали Станіславою Суплатович, вона справді мешкала у Сибіру. Щоправда, вирушила вона туди цілком добровільно за своїм засудженим чоловіком. У Сибіру ж, у крихітному селищі, вона народила сина Станіслава. Але до Канади не втекла, а повернулася до Польщі якраз перед війною. Станіслав справді воював, але не в Армії Людової (яка підтримувала Радянський Союз), а в Армії Крайовій (яка боролася за незалежну Польщу). Після війни він пішов працювати механіком у торговому флоті, часто ходив у далекі рейси... і, хтозна, можливо, там і побачив інше життя, яскраве, барвисте, цікаве. Але в сірій і тужливій радянській Польщі таке життя було неможливим. І Суплатович вирішив його собі вигадати. Так з'явився на світ "польський шауні" Сат-Ок, син вождя, автор пригодницьких книжок, які для багатьох стали ковтком свіжого повітря. От і думай тепер, що це було? Корисливий обман? Щира жага чогось справжнього і живого серед похмурої дійсності? І головне, чим би воно не було, чи варто було це викривати? Гарне запитання...

Історія друга, частково схожа. Житель світу мрій або Трагічна історія Томаса Чаттертона.

Зізнатися, коли бачиш цю історію вперше, не можеш повірити в її реальність. Надто вже вона нагадує готичну новелу, або сумну романтичну баладу, або британську версію "Страждань молодого Вертера". І тим не менше, це справжня біографія справжнього поета, що закінчилася такою ж справжньою трагедією.

1752 року в старовинному британському місті Брістолі на світ з'явився Томас Чаттертон. В історію йому судилося увійти як поету і... містифікатору. Хоч і мимоволі. Але про все по порядку. Батьки Томаса працювали вчителями: батько - у безоплатній школі при церкві, мати - у пансіоні для дівчаток. Сім'я була освіченою, проте дуже бідною. Усіх багатств - одна бібліотека. Батько Томаса невдовзі помер, і сім'я познайомилася зі злиднями. Мати ледь зводила кінці з кінцями, і виховання маленького Томаса було доручено книжкам. Ймовірно, в цьому й була вся справа...

Томас ріс тихим, замкнутим, відлюдним, у школі страшенно відставав і вважався безнадійним. Однак удома, потай, він готовий був проводити весь час за старовинними книжками. У 8 років він почав писати і міг присвячувати цьому заняттю весь день, якщо його не турбували. У 12 (!) років він почав публікуватися в міській газеті. Ставши трохи старшим, він зрозумів, що його місце у великій літературі, і взявся за серйозні заняття поезією. Однак будучи одержимим середньовіччям, хоробрими лицарями і прекрасними дамами, він не став писати від свого імені. Він вигадав для себе літературну маску: ченця 15-го століття на ім'я Томас Роулі. Утім, "вигадав" - не зовсім точне слово. Чаттертон у якомусь сенсі перетворився на Томаса Роулі, злився з його образом; Роулі став його другим літературним "я". Від імені середньовічного ченця він почав писати вірші та поеми. Для них Чаттертон навіть винайшов власний "зістарений" варіант англійської мови: спираючись на архаїчну мову книжок із сімейної бібліотеки, Томас розробив власну схему "архаїзації" сучасної йому мови. Ясна річ, із реальною англійською 15-го століття вона не мала нічого спільного. Однак для нього це було вкрай важливою і відповідальною роботою.

На жаль, за псевдо-старовинними словами й зворотами видавці зазвичай і впізнавали містифікації 16-річного автора. На цій підставі їх часто відмовлялися приймати до друку, незважаючи на їхні справді існуючі літературні достоїнства. Ситуація ускладнювалася тим, що крім віршів, Чаттертон писав і політичні памфлети цілком сучасною і зрозумілою мовою. Це не додавало йому привабливості в очах видавців: ніхто не хотів зв'язуватися зі скандальним молодиком. Зрештою, історія талановитого юнака, який мешкав у власному вигаданому середньовіччі, закінчилася трагічно. У серпні 1770 року Чаттертон, втомившись від злиднів і презирства, наклав на себе руки, прийнявши миш'як... Як не дивно, смерть юного автора принесла йому неймовірну популярність і привернула увагу до його творчості. Прийоми і напрацювання Чаттертона сильно вплинули на англійських романтиків і знамениту Озерну школу. Ось тільки самому Томасу з того вже користі не було…

"Смерть Чаттертона", Генрі Волліс

Історія третя, зовсім інша. Переклад, підробка і втрачений рукопис.

Якщо що, все, що зазначено в заголовку, відноситься до одного і того ж твору. Це, мабуть, найбільша загадка в історії перекладів, підробок і чернеток. Йдеться про ісландську версію "Дракули" Брема Стокера. Так, є й така!

1901 року в Ісландії побачила світ книга під назвою "Makt Myrkranna", у перекладі з ісландської - "Сили темряви". Автором її був ісландський письменник Валдімар Асмундссон. На перший погляд, книжка була перекладом на ісландську мову "Дракули" Брема Стокера, який вийшов всього на чотири роки раніше. Так цю книгу в Ісландії і сприйняли. Однак із часом почали виявлятися деякі дивацтва...

Брем Стокер та Валдімар Асмундссон

По-перше, ніхто не знав, ким видана книга. На титульній сторінці значилися якісь "різні видавці", але хто ховався за цим позначенням, залишалося загадкою. (І залишилося нею донині!). По-друге, уважні двомовні читачі звернули увагу на те, що варіант Асмундссона значно відрізнявся від роману Стокера. Наприклад, головного героя Томаса Паркера в ісландському варіанті звали Джонатан Гаркер, а деякі події змінили хронологічний порядок. По-третє, найбільшою загадкою для читачів стала передмова до книги:

"Читач цієї історії дуже скоро зрозуміє, як події, описані на цих сторінках, поступово складалися в логічне ціле. Крім використання незначних деталей, які я вважаю непотрібними, я дозволив залученим людям розповісти про свій досвід по-своєму; але з неусвідомлених причин я змінив імена людей і місця, про які йдеться. У всьому іншому я залишаю рукопис без змін, поважаючи побажання тих, хто вважає своїм обов'язком представити його на суд громадськості.

Я цілком переконаний, що немає жодних сумнівів у тому, що описані події справді мали місце, хоч би якими неймовірними й незрозумілими вони здавалися на перший погляд...".

Ця передмова належала не Стокеру, як можна було б подумати, а Асмундссону! Але навіщо перекладачеві видавати готичний роман за реальну історію? Що про це думав сам автор і чи знав узагалі? Що взагалі таке ці "Сили темряви": занадто вільний переклад, літературна підробка "під Стокера" чи щось зовсім інше? Найправдоподібніший варіант виглядає не менш фантастичним, ніж усі літературознавчі теорії. Найімовірніше, "Сили темряви" - не літературна містифікація навіть, а... переклад початкової версії "Дракули", що залишилася в авторських чернетках. На користь цієї версії свідчить, по-перше, те, що Асмундссон був знайомий зі Стокером особисто. А по-друге, те, що у Стокера була дуже відповідальна дружина, яка подавала до суду на всіх, хто, на її думку, крав сюжети її чоловіка. Однак Асмундссон виявився єдиним, на кого вона реагувала спокійно. Що свідчить про одне: "Сили темряви" були створені з відома і згоди подружжя Стокерів і, найімовірніше, це переклад ранньої чернетки.

Щоправда, все ще залишається загадкою, чому Асмундссон вирішив перекласти саме цю версію. І чому приховав ім'я видавця. І чому додав загадкову передмову. Дивно це все... І цілком у дусі готичного роману!

А що ви думаєте з приводу містифікацій у літературі? Кому варто вірити більше: автору чи його літературному "я"? Чи відомі вам інші приклади містифікацій?

Женя Орінго