Мені й моїм друзям пощастило, адже ми — справжнє покоління Поттера. Перша книга українською вийшла у 2002 році, коли мені мало виповнитися десять; для багатьох з нас тривали роки, сповнені очікування листа з Гогвортсу.
Ми зростали під час розгортання цього всесвіту, захоплювалися співставленням фактів і створенням теорій. Писали фанфікшен не по канону, що згодом виявився ще й яким каноном! Це ми, школярі, остаточно дізналися подробиці про Першу і Другу магічні війни. Щоб згодом, ще молодими, прожити Першу і Другу російсько-українську.
Звісно, буде неабияким перебільшенням казати, що магосвіт Ролінг зіграв визначну роль у тому, чому молоді хлопці та дівчата так б’ються за українську свободу. Але применшувати значення книжок мені також не хочеться. Не знаю, як воно, читати сагу, коли про неї вже все відомо. Але коли кожна книга з’являється вперше, ти пропускаєш крізь себе цей присмерк і шкірою відчуваєш настання жорстокої війни. Навчаєшся стійкості, сміливості, водночас дізнаєшся про несправедливість смерті, сльози втрати. Діти навчаються через гру, проживаючи спочатку несправжні історії, перш ніж вони стануть реальністю. Так само і українське покоління Поттера немов підготувалося до того, щоб день за днем читати зведення: “І що Рон сподівається почути по радіо? Хороші новини? — Він сподівається, що не почує поганих”. До збирання тривожних валізок без усілякого закляття Розширення (ох, мені б ту бісерну сумочку!). До боротьби навіть в окупованих школах і містах. До неабиякої винахідливості. До жертовності. До втрат.
Зізнаюсь, тільки зараз я по-справжньому зрозуміла події поттеріани від смерті Седрика до кінця. Кожен з нас хоч раз відчував себе як на уроці Амбридж, намагаючись довести зомбованим (чи ще гірше — стурбованим) особам, що це все насправді, що зло прокинулося. Облаштовував собі укриття — не в аристократичному будинку, щоправда, а в коридорі чи підвалі, але гнітючість і самотність — ті ж самі. Зривався на близьких, не в змозі винести не магічну, реальну гнітючість темряви і мороку. Готовий був на що завгодно, навіть на стирання пам’яті, щоб уберегти батьків. Певно, саме українці зараз можуть винести справжнє судження щодо таланту Ролінг: як на мене, її аналітичний розум, помножений на дар письменниці, зробив другу половину саги такою справжньою, живою. Їй не доводилося переживати те ж, що й нам, але зобразити — вдалося.
Раніше мене набагато більше цікавила детективна й пригодницька складова цих книжок. Де і як заховані горокракси, що за таємниці там у Дамблдоровому минулому, які події трапляться з трійцею в мандрах. Зараз на перший план виступають опуклі деталі війни: швидкий обмін короткими повідомленнями, читання новин поміж рядків, прізвиська для анонімності членів опору, режим світло- й шумомаскування, навіть невміла самостійна стрижка непідходящими ножицями видаються такими знайомими. Історія Ксенофілія Лавгуда, ексцентричного видавця, який обирає говорити правду публічно, оживає і стає більшою за свою поверхневу комічність, коли думаєш про сотні українців, що страчено за правду.
Від цих деталей іноді болить сильніше, ніж від описів небезпечних магічних дуелей. Весілля Білла та Флер — наші власні військові весілля під звуки тривог та в очікуванні блекаута. Обійнята вогнем “Нора” — квартири друзів, що згоріли від прильотів. І як же плаче, як плаче над сином чи то батько однокласника, чи то Амос Дігорі…
Кожен з покоління Поттера мріяв прожити першу половину саги, сповнену чарівних відкриттів, квідичу, прогулянок Гогсмідом, уроків заклять та зіллів. Натомість опинився в другій, чорнішій, містичнішій, страшнішій. Чому ж ми навчилися? Вірити в силу любові, авжеж. Не маючи магії, покладатися на інші, маглівські вміння, що наближають перемогу. Не втрачати надії, навіть коли втрачаємо своїх. Сміятися всупереч тому, що й усміхнутися несила. І головне — не забувати навіть у найтемніші часи звертатися до світла.
“Авжеж, Гаррі, це відбувається у твоїй голові, але чого ж воно має бути несправжнім?”
Анастасія Орінго 
