З початком повномасштабної війни мільйони людей були вимушені переїхати у більш безпечні місця, покинувши на невизначений строк свої домівки. В світі існує не так багато націй, для яких характерний сильний зв’язок із рідними містами, рідною землею, і українці одна з таких: вони завжди намагаються оздобити власний дім, створити там справжній осередок добра, затишку й любові і вкрай важко наважуються покидати домівку.

Ну як полишити  незакінчений ремонт, колекцію кактусів на підвіконні, чи засіяні грядки помідорів та картоплі. Без хазяйської руки все це  занедбається, пов’яне, зникне. Тож коли не залишається вибору – виїжджати чи ні, більшість з вимушених мандрівників опиняються в гнітючому становищі, коли начебто є дах над головою, а домом ти його назвати не можеш.

Мені пощастило опинитись в Івано-Франківську. За своє життя я змінила три міста — свого часу мешкала в провінційному містечку Донецької області, потім Луганьску, тепер в Дніпрі. Як бачите, це регіони, які встановлювались переважно у радянські часи, багаті на промислові виробництва і здебільшого мають безлику архітектуру однотипних спальних районів. Хіба що в Дніпрі можна віднайти щось дійсно автентичне, але, як правило, в напівзруйнованому стані. Тож можете уявити моє захоплення, коли я почала знайомитись із цим затишним містечком західної України. Перше враження – місто-курорт. Вузенькі вулички, старовинні, наче лялькові, будиночки, чисельні квартали приватного сектору що містяни романтично називають садибною забудовою, а самі оселі – віллами. У віконечка цих охайних будинків стукають мохнаті лапи ялинок й стиглі бутони магнолій.

Хоча компактний Івано-Франківськ ідеально створений для пішохідних прогулянок, пересуваюсь переважно автівкою. І всім цим архітектурно-мальовничим краєвидом за вікном захоплююсь кожного разу як вперше, намагаючись не створити аварійну ситуацію на дорозі. Дуже виручають затори у годину пік — за кілька хвилин можна уважно роздивитись чудернацьких змій на фасаді старовинного будинка по вулиці Тарнавського, чи замилуватись граційними лініями віконець та дверей у стилі ар-нуво у будинку по вул. Мазепи.  Потім охайні, нарядні двері, іноді яскравих кольорів, стали траплятись мені частіше, поки не зрозуміла — за цим явищем стоїть не лише випадковість.

Виявилося, що відреставровані старовинні двері – візитівка Франківська, а збереженням цієї  історичної спадщини опікується тендітна красуня та активіста Марія Козакевич. Тож запрошую вас помилуватись Франківськом, гостинність якого починається ще на порозі під’їзда оселі.

Соціальний проект за ініціативи пані Марії розпочав своє існування у 2016 році. Перебуваючи у декретній відпустці вона часто гуляла містом і мимоволі звертала увагу на дрібниці, що ми зазвичай оминаємо поглядом: як жахливо виглядають сучасні матеріали для оздоблення поруч із старовинною ліпниною, як спотворюються фасади історичних будівель конструкціями з пластику. Так пані Марія почала ділитись фотографіями цікавих архітектурних знахідок у соціальних мережах, надавши цьому руху назву «Франківськ який треба берегти». Згодом дівчина зрозуміла, що без конкретних дій ситуацію не виправити і дала оголошення про пошук небайдужих профільних спеціалістів. А в якості об’єкта для відновлення для початку обрала двері. Бо двері — це не тільки окраса фасаду, але й дуже практична ужиткова річ. Саме через двері здійснюється контакт усіх, хто заходить до будівлі.

Відгуків було багато, тож недивно що ініціативна команда створилась дуже швидко. Сьогодні в її кістяку близько 20-ти осіб: архітектори, історики, краєзнавці та майстри для кожного виду робіт: ковалі, вітражисти, столяри, майстри по ліпнині. Головною перешкодою було лише фінансове питання: міська рада проектом не зацікавилась, а мешканці будинку зазвичай не в змозі покрити розходи у 45-60 тисяч гривень. Спонсорами Марійчиних проектів виступали небайдужі підприємці та меценати. Одного разу у реставрації дверей брав участь хлопець з Харкова, що таким чином хотів зробити подарунок свої дівчині, мешканці історичної будівлі у Франківську.

В роботі майстри використовують найякісніші матеріали. Деревина покривається не лаком чи морилкою, а воском. Якщо фарба – то тільки «Remmers», якщо стекла – то фацетові, згідно оригіналу, або вітражі.  Часто трапляється так, що у дверей відсутні якісь елементи —  не витримали випробування часом, тоді команда сідає за архіви і починає пошуки фотографій чи документальних описів, що могли б допомогти відновити початковий вигляд дверей.

Відреставровані або відновлені двері Франківська вже традиційно стають віднайденим символом міста. Мешканці будинків ними пишаються й самотужки починають доводити до ладу стіни, стелю та сходи, туристи ж полюбляють фотографуватись на фоні яскравих автентичних дверей. Люди наче «прокидаються» та починають помічати красу довкола себе.

І, як вважає сама засновниця проекту, більш ніж 40 відреставрованих її командою дверей мають чарівну здатність відкривати людські серця. Та я раджу переконатись в цьому самостійно, приєднавшись до екскурсії вихідного дня, що пані Марія влаштовує щотижня.

*всі бажаючі долучитись до цієї ініціативи можуть підтримати проект пані Марії, придбавши унікальну сувенірну продукцію: шкарпетки, магніти, розмальовки, сумки-шопери та наліпки. Деталі можна дізнатись на сторінці «Франківськ який треба берегти».

*фото для статті взяті з офіційної сторінки проекту та відкритих джерел.

Наталія Орінго