Наскільки привабливою для модниць вона стане, винахідники галаліту не уявляли навіть приблизно, коли вперше отримали білу тверду масу, поєднавши молочний білок казеїн з формальдегідами.

Казеїн — головний білковий компонент молока — у 19 столітті вийшов за межі харчових потреб. Його можна було знайти у гумах, клеях, фарбах, мастиках і цементі. Казеїн був в майстернях столярів, граверів та художників.  Дістати казеїн не було проблемою: індустріалізація молочної промисловості збільшила обсяги виробництва вершкового масла до такої міри, що після сепарації залишалися сотні тисяч літрів знежиреного молока. З нього й отримували казеїн, який добре зарекомендував себе як білий фарбник.

Тому коли у 1895 році перед німецьким хіміком Адольфом Шпіттелером стояла задача виготовити новий тип білих шкільних дошок замість чорних грифельних, він звернувся до казеїну. Адольф помітив, що молочний білок стає твердим після змішування з формальдегідами — саме це і було потрібно. Отриманий в такий спосіб матеріал галаліт (назва утворена давньогрецькими словами, що позначають молоко та камінь) оброблявся пресом, обрізався за формою великих листів чи прутів, просушувався, полірувався до гладкості й міг бути використаний не тільки в навчальній аудиторії. Та по іронії долі галалітові  дошки не наводнили класи, проте з галаліту почали виготовляти в космічних масштабах ґудзики, гребінці, футляри для ручок, клавіші піаніно, ручки для парасольок, в’язальні спиці, предмети інтер’єру тощо. Все тому, що за своєю фактурою й кольором він нагадував слонову кістку, а  коштував буквально копійки. Єдиний недолік галаліту — тривалий час висихання: лист товщиною 4 мм сохнув 13 днів, а щоб висушити пласт товщиною 22 мм, потрібно було витратити півтора-два місяці.

Більярдні шари з галаліту

Всього на два роки раніше за німців галаліт винайшли у Франції. Обсяг виробництва галаліту налічував тисячі тонн на рік в обох країнах, для чого використовувалось 30 мільйонів літрів молока, але економічні наслідки Першої світової сильніше вдарили саме по німецьким виробникам. Та тріумф французів тривав недовго — вже у 1981 році галаліт перестали виробляти, бо на зміну йому прийшли більш сучасні й дешеві поліефірні смоли. 

Хоча галаліт і не можливо було відлити у різноманітних формах, як скло, він дуже легко різьбився. Молочний камінь можна було різати, свердлити, фрезувати, клеїти та фарбувати, створюючи імітації дорогоцінних камінчиків. 

Особливо твердий з щільністю 1,35, галаліт не мав запаху, не горів, був стійким до кислот та розчинників. Тож не дивно, що галалітова хвиля підхопила і ювелірів.

Цьому неабияк сприяв тренд на біжутерію, започаткований Коко Шанель. Галалітові ювелірні вироби найвищої художньої якості ставали лідерами продажів, бо окрім високої якості мали доступний цінник. В мережі навіть можна зустріти думку, що мадемуазель Коко окрім штучнів перлів носила намисто з галаліту в поєднанні зі своєю маленькою чорною сукнею. Ані підтвердження, ані спростування цієї теорії я не знайшла, тож нехай вона залишиться загадкою в короткій історії галаліту.

Наталія Орінго