Якщо ви не застали на форумі народження ідеї літературного клубу «Екслібрис», а познайомились з його засіданнями пізніше, скоріш за все це було дивовижне відкриття. Цьому затишному простору вже 5 рочків, а кожного разу емоції як вперше.  

За жвавим обговоренням літературних творів час минає швидко, ескізи орінгівців зачаровують різноманіттям стилів, а головне, баченням книжкових образів, і тому очікування нових прикрас проходить непомітно і обов’язково нагороджується яскравими прем’єрами.

Я нечасто приміряю на себе роль ініциативного учасника, частіше залишаюсь непомітним споглядачем. Але навіть за такої не дуже активної діяльності маю вже дві прикраси, що з’явились в ювелірній колекції Екслібрис на основі моїх ескізів – підвіс «Мости в Країні Дальній» та каблучка «Самарканд». Так, це дуже невеликий масив даних, щоб спробувати побудувати теорію «Як намалювати ескіз, який обере журі» чи віднайти якісь залежності між ідеєю та вірогідністю її втілення. Тим паче, що я ніколи не ставлю собі на меті намалювати прикрасу, яка стовідсотково потрапить до числа обраних.

Якщо вам цікаво, як цей творчий процес відбувається у мене, ласкаво прошу!  Звісно, ця стаття лише початок діалогу, бо мені дуже хочеться дізнатись, як бачите, книжкові образи ви та як вони перетворюються на ідею прикраси. Чекатиму на ваші коментарі!

Що до мене, то головною передумовою натхнення для себе вважаю особливості мого мозку сприймати та аналізувати інформацію. Природа передбачила мене візуалом, а це означає, що я доволі непогано і швидко запам’ятовую факти, що підкріплені якимось візуальними образами. Це можуть бути будь-які дрібниці – від окулярів лектора до закарлючки на полях книжкової сторінки. Достатньо погляду зачепитись за щось під час навчання, щоб потік інформації почав щільно укладатись в шухлядках розуму.  Ця звичка прилаштовувати до будь-якого інформаційного паровозика (будь-то навчальний матеріал чи просто книжка на ніч) вагончики із картинками-асоціаціями чудово тренує образне мислення. Якщо мозок не знаходить візуальний маячок, він пробує створити його самотужки, малюючи в уяві власні образи.  Звісно, так відбувається не щоразу, а тільки з цікавими джерелами інформації. Щось нудне чи надмірно складне не викликає нічого окрім бажання поспати.

Тож коли на форумі розпочинається нова сесія Екслібрису, мені тільки і залишається, що перерахувати вагончики — перебрати всі ті ілюстрації, що колись я собі подумки малювала, гортаючи сторінки того чи іншого твору.

Звісно, подумки можна намалювати будь-який шедевр, а от як передати всю цю красу на папері? Навіть шалена фантазія в певну мить опиняється в глухому куту художніх здібностей. Саме ці здібності, а точніше відсутність певної їх частини,  просіюють всі мої ідеї крізь дрібненькі отвори умовного сита. Наприклад, саме тому в ескізі за твором «Міо, мій Міо» так і не з’явився чарівний Міраміс. Бо малювати мости мені виявилося легше, аніж конячок. Та головне, що вдалося передати враження від прочитаного: віру в дива, що трапляються, коли не лякаєшся темряви.

Жодних інших умов, як то прорахувати наперед виробничі можливості з втілення прикраси чи намалювати щось, що матиме попит (хто ж це передбачить ) я собі не ставлю. Бо тоді це точно буде не творчість, а якесь технічне завдання.

А от з каблучкою «Самарканд» взагалі все вийшло не так, як очікувалось. Бо ідея прикраси існувала в моїй уяві давно і при тому окремо від збірки східних казок. Скоріше я її плекала для якогось з сезонів Срібної мрії, та доля все розставила по своїх місцях. Самарканд це одне з тих місць, куди мене кличе жага мандрівок — маленька оаза прадавньої цивілізації посеред пустель, наповнена міфами, таємницями та легендами. Холодні кам’яні стіни мечетей під палючими променями сонця вбачалися мені у вигляді величної прикраси — екзотичної, якоїсь нетутешньої та по-східному вишуканої.

Тож в мене не було жодних вагань, чи брати участь в черговій літературній сесії. Для мене дуже важливе саме те, щоб ідея прикраси була озвучена, незалежно від того, чи втілиться вона колись в сріблі. Бо малювати для якогось влучного моменту без можливості передати свою ідею далі — це теж саме, як писати «в стіл». Мабуть, якби я була дизайнером чи художником в якомусь альтернативному варіанті реальності, то точно ледве зводила би кінці з кінцями, бо на ідеї творчості заради процесу далеко не поїдеш. А робити саме творчі проєкти з оглядкою на їхню практичність чи маркетингову привабливість в мене не виходить. Так і живу.