Цей есей повинен був вийти учора. І ще учора в ньому були рядки про те, що невідомо як і коли тепер відновиться музей-садиба Григорія Сковороди. А сьогодні зранку я зустріла новину: Kalush Orchestra збираються передати 330 тисяч гривень для відновлення музею. На благодійному концерті хлопці продали контрабас.

Трава-мурава, якою були встелені узбіччя Муравського шляху — це спориш. Він і досі там росте, м’якенький і приємний босим ніжкам. Я знаю це, бо двічі ходила цим шляхом до Сковородинівки. Справа в тому, що старшою школяркою, а ще студенткою, я була студійкою літературної студії “Зав’язь”. А керувала нею (і керує досі) неймовірно віддана своїй справі письменниця, залюблена в Батьківщину, Ольга Степанівна Тараненко. Саме вона вигадала влітку ходити з дітьми пішки “до Сковороди”. Авжеж, від самого Харкова повторити подорож Григорія Савича складно, тому більшу частину шляху ми долали електричкою чи автобусом. А потім виходили і йшли пішки Муравським шляхом, від Максимівки до Сковородинівки. На кілька годин ми, діти, перетворювалися на мандрівних філософів і поетів, що помічали кожну травиночку, хмаринку, піщинку. Співали пісень, балакали, обганяючи один одного, щоб встигнути першим до заповітного знаку. Тільки пройшовши пішки, можна зрозуміти чарівливість садиби Пан-Іванівки по-справжньому.

Всередині музею — пам’ятки літературної історії, гравюри, рукописи, автографи… Нас найбільше вабила “спокійна келія”, останній зал музею. В кімнаті, що обставлена за зразком минувщини, було прохолодно і дійсно спокійно. Ноги гудуть після довгої прогулянки, голову трохи припекло весняним сонцем, а в келії ледь вловимо дзвенить неземна музика тиші. А далі — валятися під тим самим віковічним дубом, пити духмяний чай з термосу, писати маленькі віршики, влаштовувати читання… Пам’ятаю, як Ольга Степанівна читала нам щось зі Сковороди, поки ми абсолютно неповажно присьорбували й жували. І було в цьому справжнє життя, безперервне, чисте, сповнене невимовної насолоди.

За даними російської армії, в селі “Сковородниково” в садибі знаходився військовий пункт управління. Який було знищено 6 травня прямим ракетним ударом. Правда з цього тільки одна — це дійсно село. Мовчу вже про перекручування його назви — де там правильно назвати місце останніх чотирьох років життя українського філософа. Знищити садибу також не вдалося, лише пошкодити. На щастя, найцінніші експонати заздалегідь винесли в безпечне місце. А щодо “пункту управління”... Для поколінь студійців, що за довгий час роботи студії щорічно висувалися по пилюці й споришу крокувати шляхом Григорія Савича, години перебування в Сковородинівці дійсно лишалися орієнтиром. Цей орієнтир скеровував і змушував звірятися з ним. І я впевнена, що для виховання свідомих українчиків оці прогулянки Муравським шляхом зробили найважливіше: закарбували знання про своє коріння і любов до землі, якою йдеш. У кожного українця свій Муравський шлях, від себе до Сковороди. І якщо для когось це просто дядько з купюри — це він стоїть на самому початку шляху і рушить ним, коли буде готовий. 

Хитається м’який спориш, припікає весняне сонечко. Нетлінний Григорій, незвичайно веселий і говіркий, ще бродить по саду Ковалівських, зриває городину для хлопчаків, але знає, що надвечір копатиме рискалем глибоку яму. Йдуть діти до Сковородинівки на гомінкий обід*.
 

Анастасія Орінго 

*за І. І. Срезневським про останній день життя Г. С. Сковороди