У кожного є власна потаємна музика. Мелодія, під яку був перший поцілунок, перший танець. Перші сльози кохання чи радості, політ душі, гаряче обурення… У вас вони теж є, чи не так?

Музична освіта в сенсі широкого знайомства із сучасною музикою відсутня у мене не просто так: у моїй сім'ї вона теж, природно, була відсутня. Слухають батьки «дискотеку 80-х» — і ти слухаєш, і танцюєш у чотири роки під АББУ із солоним огірком у руці. Але у мої п'ять музична картина дещо розширилася: мене віддали на бальні танці. Там музика була специфічна, не та, що звучала з радіостанцій та батьківських касет: все-таки для п'яти європейських танців та п'яти латиноамериканських потрібні особливі ритмічні композиції (хоч і для останніх було багато варіантів із популярної музики). Так у моєму житті з'явилися Backstreet Boys, Spice Girls, Touch and Go, 'N Sync, Britney Spears, Christina Aguilera та Cher. І вже тоді в моїй маленькій голові склалося, що мені незручно ділитися своїми музичними уподобаннями: батькам з їхньою дискотекою 80-х це було нецікаво, однолітки слухали зовсім непривабливу для мене попсу. А моїм шляхом на довгі вісім років стала попса танцювальна.

Пам'ятаю один випадок, мені було 11-12 років. З'явилася нова нестерпно гарна румба: протяжна, тужлива і страшенно романтична. Композиція виконавиці Jessica Jay називалася «Tell me why» — і її в нашому танцювальному клубі обожнювали всі, хлопчики та дівчатка, у віці від 5 до 19 років, текст знали напам'ять. Коли її вмикали на конкурсах, у заході всі забували працювати на судей та відверто кайфували на паркеті! А одного разу керівник клубу та наш головний тренер зробив усьому клубові подарунок: зібрав дві групи танцюристів (від 11 до 19 років) на загальне тренування з техніки румби. Це означало, що дві години всі обличчям до величезного дзеркала зосереджено танцюватимуть найпростіші рухи румби, відпрацьовуючи якісь нові нюанси техніки та стилю. І… всі дві години грала лише одна мелодія «Tell me why». Якоїсь миті я відірвала погляд від своїх ніг і підняла його на дзеркало. І всі співали! Кожен танцюрист у залі, навіть вісімнадцятирічні хлопці, із захватом відкривали рота під сентиментальні слова, старанно працюючи стегнами!  Ця мелодія досі у моєму домашньому плейлисті. І щоразу включаючи її я опиняюся в актовому залі школи з дзеркалами на всю стіну, з натертим паркетом і напарафіненими туфлями, і бальники різного віку танцюють румбу, синхронно відкриваючи роти під голос співачки!

На фото: підвіс та сережки "Крила"

Паралельно танцям я, звичайно ж, навчалася у школі. Та не в якійсь, а у французькій. І з першого класу ми вивчали не лише українську та російську, а й обов'язкову французьку — і з дев'ятого класу почалися деякі предмети тільки нею. А в класі десятому наша класна керівниця (вчителька французької природньо!) замість одного спареного уроку ввімкнула нам мюзикл «Ромео та Джульєтта». І напевно саме тоді я зрозуміла, що таки розумію французьку. Бо арії у мюзиклі — то не просто пісні, це розкриття персонажів, такий величезний додатковий пласт контексту, який не поясниш простим перекладом. Йдеться не про відомий трек «Королі нічної Верони»! У синьйора Капулетті журлива арія про те, яке це — мати доньку; у леді Монтеккі та леді Капулетті дует, з якого зрозуміло, що вони думають про одне, але чоловіки їх не чують; Тібальт ненавидить Ромео, бо сам таємно закоханий у Джульєтту; Бенволіо мучиться, як розповісти другові, що його кохана померла. Крім того, в текстах є й посилання на тексти автора, наприклад слова Тібальта і Меркуціо в дуеті «Дуель»: «La vie n'est pas un théâtre!» — Життя це не театр! Я й тепер переглядаю мюзикл: уривками, ночами, щоб не турбувати нікого своєю любов'ю до французької. І якщо у вас коли-небудь буде можливість подивитися французькі мюзикли без перекладу, раджу це зробити.

У старших класах, вже перекочувавши з бальних танців до театральної студії, я знайшла двох прекрасних подруг (з ким ми і зараз разом) і студентські гуртки, що змінювали один одного, і звідки я першою принесла додому російський рок, Наутілус, Кіно та БГ. З однією з цих подруг ми поділяли любов до українських народних пісень та гурту «Тату», з іншою — пристрасть до танго, ель марьячі та Енніо Морріконе. Можна було сидіти удвох до півночі, у напівтемряві, при свічках і з сигарою, слухати альбоми саундтреків до фільмів Квентіна Тарантіно. Або читати одна одній вірші про Париж під мелодії танго, і повернутися додому о пів на другу — тому що мені потрібно було лише спуститися з її поверху на свій. Це зайняло величезний пласт душі і період у десять років мого життя: який не можна повторити, і невідомо, чи зможу цим з кимось поділитися.

На фото: медальйон "Твоїм птахам"

З українськими піснями також була цікава історія. 2008 рік. Ми з найкращою подругою вперше їхали разом до Європи: на автобусі, три дні шляху в один бік із ночівлями в дорозі, щоб потім тиждень прожити при чоловічому монастирі в Бургундії. Так сталося, що автобус був навпіл поділений на російськомовних (Харків та Донецьк) та україномовних (Львів та Тернопіль) студентів. І ось за нами, двома жвавими харків'янками, сиділи хлопці з Тернополя. Пусті балачки — і вони вже щиро дивуються, чому це харківські дівчата так добре й швидко говорять українською. «А от пісень ви наших точно не знаєте!» — глузливо сказав один. Ми обмінялися поглядами: чи йому знати, скільки було співано та переспівано за гульбою з нашими батьками та бабусями? «А ну питай!» — погодилася подруга.

І ось тоді у хлопців тільки встигали розширюватися очі та відвисати щелепи: якісь пісні, як «Рідна мати моя», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Несе Галя воду» чи «Ой на горі два дубки» ми знали обидві. А потім наші знання розійшлися і ми зовсім заткнули бідних за пасок: якщо подруга знала «Лента за лентою», то я співала «Їхав козак за Дунай»; якщо вона співала «При долині кущ калини», то я знала «Цвіте терен». Старовинний козацький марш ми заспівали удвох. У розпачі хтось вирішив нас підловити на «Ой на горі та й женці жнуть» — так я заспівала всю, разом із куплетами про Сагайдачного та жінку. Тоді один із хлопців знайшовся: «Цієї ви точно не знаєте, бо вона закарпатська!» І як заспівав… Де йому, бідолашному, було знати, що саме цю пісню я рік тому вчила в університеті, та ще й що вона так добре лягає на відомий ритм «We Will Rock You» гурту Queen?  Коли я доспівала всі куплети «Ой хмариться, туманиться» — ми вийшли повними переможницями. А українські пісні ми з подругою співати так і не перестали: навіть там, у Бургундії, якось уночі порядно навантажившись гасконським вином, утрьох співали «Ой на горі два дубки» — разом із випадковим знайомим французом, який дуже намагався запам'ятати текст! 

Бо музика — вона таки зближує.

На фото: підвіс та сережки "Жіноча сила"

Альона Мінакова для Орінго