Журнал, як і книгу, зустрічають по обкладинці. Легендарний «Літературний ярмарок» тепло, майже по-домашньому, його творці огорнули в «сорочки» суперобкладинок.
Поява першого числа «Літературного ярмарку» ( а якщо ви вже читали добірку цікавих фактів про це українське видання 1930-х років, то знаєте, що його нумерація почалась зі 131 номера) не залишилась непоміченою.
Ось як описав цю культурну подію Остап Вишня:
«Дивіться, як шумно зробилося на літературних ланах республіки нашої Радянської перед новим 1929 роком. До цього часу похожали собі так ніби трохи сумненько «Червоний перець» із «Всесвітом» та з «Глобусом».
Аж ось з універсальним на всі земної кулі події плазом покотив літературними просторами, у кільця вигибаючись, молодо-строкатий «УЖ».
За ним з веселим шумом розпочав свою «торгівлю» «Літературний ярмарок»!
3 дзвониками, з релями, з каруселями завертілось літературне життя.»
Читачів зачаровувала художня гротескність та яскраві ілюстрації «ЛЯ», а колеги по цеху з захопленням слідкували за розвитком нового медіа. Адже творчий процес за лаштунками був радше схожим на бурхливе море (уявіть тільки собі проєкт без головного редактора!), в якому єдиним хитким острівком визначеності був секретар редакції в особі Івана Сенченка. Хоча в цьому царстві іронії і містифікацій була ще одна більш-менш стала персона —художник Анатоль Петрицький, автор обкладинок «ЛЯ» та деяких замальовок на його полях.
Шпалери з рожевощокими купідончиками, якими були обклеєні стіни редакції, стали прихистком не тільки для неприборканих думок та волелюбних рим, а й для стрімких штрихів. Тож з-поміж автографів, ямбів та дотепних жартів там юрбились малюнки Анатоля Петрицького. Анатоль Галактіонович мав свій неповторний почерк та прогресивний стиль, який поєднав європейські тренди та українські традиції, був активним експериментатором у живописі та книжковій ілюстрації.
В цій майже «наскельній графіці» редакції «ЛЯ» Петрицький почувався як риба в воді, адже за плечима був величезний досвід роботи в театрі та видавничій справі. Роботі сприяла і дружня атмосфера: художник знав особисто всіх авторів «ЛЯ»: разом з деякими мешкав в Жаткінському будинку, з іншими — в зловісному «Слові». Ба більше, працював над грандіозним проєктом, в межах якого згодом написав 100 портретів українських літераторів початку 20 століття.
Колеги з редакції казали про Петрицького, що він «одяг наш “Літературний ярмарок” у сорочку й оздоблює його береги з книги в книги прекрасними малюнками». Суперобкладинки номерів 131–138 поєднані не тільки стилістично, а й сюжетно — це різні фрагменти театральної завіси роботи Анатоля Петрицького до спектаклю «Сорочинський ярмарок». Барвисто, щиро, на межі з примітивізмом народного мистецтва — таке бачення ідеально обрамляло зміст журналу. Проте кардинальних змін зазнає стилістика останніх чотирьох номерів, тексти також не суперечать ілюстраціям — редакція обмежувалась лише короткими прологами на загальні теми, відбувається чуттєвий перегин в бік робітничої тематики. Під натиском влади літярмарківці мають демонструвати лояльність партії, поступаючись своєю інтелектуальною свободою.
Окрім нього над художнім оформленням альманаху працювала когорта прекрасних художників: Іван Падалка, Василь Кричевський, Вадим Мелер, Веніамін Брискін та інші. Можливо через це образу знаменитої каруселі ці зміни торкнулись не так явно. Можливо веселий хоровод конячок вберегло те, що над малюнками працювали геть різні художники, щоразу представляючи карусель в нових варіаціях.
У перших числах журналу 131–132 карусель все ще крутиться впевненою рукою Петрицького. В наступних трьох номерах, а також у 141 випуску її механізм запускає бойчукіст Іван Падалка. Над каруселлю номерів 136-137 корпів Василь Кричевський, та його стиль можна впізнати навіть без підпису. У номері 138 художник Микола Самокиш вдається до стилізації на козацьку тематику, його наступник Іван Северин зазирнув у ще глибші архіви історії, обравши для сталого сюжету скіфський живопис. І нарешті 140 та 142 номери були «передані» у владу карикатурі й підписані загадковим «4 АРМУ».
«Літературний ярмарок» ще довго після свого закриття задавав високу ноту у видавничій справі. Журнал вважався прикладом естетичної платформи, в якій тексти та ілюстрації гармонійно поєднуються в єдину, цілісну конструкцію, формуючи нове обличчя української періодики.
Наталія Орінго
