Інколи дуже вдалі підказки залишаєш собі у минулому, а потім випадково їх знаходиш у потрібний момент. От саме про таку ситуацію зараз і розповім...

Цей тиждень дивовижним чином аж ніяк не хотів вкладатися у запропоновані береги та багаторазово відмовився від запропонованих тем. А потім в нас з Олею відбувся вечірній філософський диспут на тему моральних зобов’язань — обговорювали цитату класика «Жодна людина нікому нічим не зобов'язана. Все, що людина робить, вона робить виключно з власної волі. Тому смішно, коли люди звалюють на інших відповідальність за зроблене ними», і коли мені було складно пояснити один з розворотів цієї теми, несподівано пригадала давній допис про квітчастий наплічник та цеглини зобов’язань. 

Як і сказано у попередньому дописі, «…повіяло чимось з Екклезіасту. Втім, чого б й не зазирнути до цієї книги у тривожному початку травня й не поговорити про час збирати каміння та розкидати каміння?». Пішла перевірити актуальність думок, а поки перевіряла — тиждень нарешті теж добре склався.

Перечитала допис 2020 року  «Тягар життєвих зобов'язань» та здивувалася влучності формулювань. Наразі в мені хронічний цейтнот і тому не завжди виходить пояснити власне бачення — щоб писати коротко й виразно, потрібно набагато більше часу на роздуми. Тому вирішила нагадати вам цей образ наплічника, який за чотири роки може й змінився за дизайном та вмістом, але залишився таким же надійним постачальником сили, яким завжди й був. 

«… у кожного є свій невидимий наплічник з цеглинками зобов'язань і ті, хто його усвідомлює та сам наповнює, набувають надздібності все встигати.  

З'являється у людини цей наплічник не одразу. Спочатку безтурботне дитинство, коли всі зобов'язання можна сховати до кишеньки. Діти просто ходять зі шкільними ранцями, тренуючи спинки для майбутніх наплічників. Далі, немов за сценарієм, відбувається підліткове заперечення самої суті зобов'язань, з витрушуванням дитячих кишень і розкиданням цегли навколо. А потім приходить юність, коли вже нібито починаєш бачити наплічники оточуючих, але поки що не надто уявляєш, навіщо це в житті потрібно.

Безнаплічникова юність може затягтися й до кінця днів, якщо людина не хоче нести тягар життєвих зобов'язань — формат Пітера Пена, вічного хлопчика, завжди доступний для вибору. Пливти казковими хвилями, парити в хмарах та не опускатися до нудної землі... У мене є перед очима приклади таких форматів проживання і це дійсно весело, мило та кумедно. Щоправда, розраховувати на таких людей важко, а коли вони втомлюються літати, то можуть впасти у чийсь наплічник незбалансованим вантажем.

Далеко не всім, хто на наплічник внутрішньо згоден, вдається створити з нього літаючий ранець супергероя. Тут є багато тонкощів, яким зазвичай не навчають у школі та вдома. Для початку треба зрозуміти, що наплічник має бути лише свій, підігнаний під особливості спини.

Коли вдається створити наплічник, прийнявши необхідність зобов'язань, починається найцікавіше — його треба самостійно наповнити. Справа ця довга і ґрунтовна, вона не стерпить метушні чи хаосу. 

Кожну обрану вами цеглинку, велику й маленьку, треба покласти так, щоб загальна вага розподілилася правильно. Потрібно надійно обернути крихке й тонке, закріпити те, що може зіпсувати вміст наплічника, залишити вільне місце для непередбачених зобов'язань, а після наповнення переконатися, що вага вантажу не відчувається і ви зможете з ним щодня дертися в гору.

У законі наплічника існує чимало обмежень та заборон, як і в будь-якому життєвому законі. 

Не можна без перегляду вмісту доношувати наплічник за старшим братом чи за мамою. 

Не можна ігнорувати стабільну цеглу відповідальності перед малими та старими через спокусливість яскравих цеглинок творчості. 

Не можна силою чи хитрістю змушувати інших брати на себе чужі зобов'язання. 

Не можна підбирати цеглинки інших людей, не витягуючи з наплічника якісь неважливі свої.

Не можна наплічник десь залишати надовго без уваги, сподіваючись, що хтось поцупить його. Не можна ігнорувати зобов'язання перед власним тілом і душею, їм завжди там має бути місце. Не можна насипати бездумно, «з горою», бо не понесеш.. 

І головне — не можна плутати відповідальність і жертовність, тягар життєвих зобов'язань – це дар, а не покарання.

Потрібно постійно носити наплічник з собою та регулярно проводити інвентаризації цеглинок, щоб до вас не підкинули чужі (зустрічаються такі люди-зозулі, що розкидають свої зобов'язання, коли проходять повз), і справжня сила цього наплічника обов’язково подарує вам надздібності.

До мене ясне бачення свого тягаря прийшло десь після тридцяти і з того часу постійно покращую процеси сортування зобов'язань та наповнення наплічника. Візуально він не стає більшим, але в нього, як у сумку Мері Поппінс, вже вміщається величезна гора. Зрідка там щось може й загубитись, але намагаюся систему вдосконалювати.

Ціную кожне своє добровільне зобов'язання, як джерело життєвої енергії.

Одне зі сталих моїх переконань: людина вимірюється зобов'язаннями. Талант, чарівність, доброта, чесність, наполегливість, терпіння та інші якості нормальної людини множаться на нуль, якщо немає відповідальності за добровільно узяті на себе зобов'язання. Тільки коли створюєш баланс зобов'язань, отримуєш доступ до ключів від часу та можливостей».

І ось я знову витягаю усе з наплічника на стіл перед очима та перекладаю наново свої зобов’язання перед собою, перед рідними й близькими, перед Орінго, перед країною і світом. Перекладаю й ущільнюю, бо сподіваюсь — знайдуться нові ніші для нових зобов’язань, бо сила вимірюється не тим, від чого можна відмовитися, а тим, що я хочу нести.   

Далі буде щось більш ювелірне, цей робочий тиждень хоча й коротше на один день, проте дуже насичений. 

Дякую вам, що знаходите час для читання стрічки Орінго і бажаю гарно збалансованих наплічників та багато сил!

З любов’ю, Олена Маслова