Творіння й автор невіддільні одне від одного, чи не так? А ось і ні! Зараз, в епоху запеклих суперечок про сутність автора і копій, що ламаються на авторському праві, складно повірити, що так було не завжди. Були часи, коли до авторства ставилися зовсім інакше...

З поняттям авторства відбувається цікава штука. Спочатку здається, ніби автори існували завжди. Хто б не написав книжку, не намалював картину, не поставив п'єсу - він неодмінно має усвідомлювати свій внесок. Потім, при більш детальному розгляді, виявляється, що автори були далеко не завжди і не скрізь. Що далі вглиб історії, то менше трапляється усвідомлених творців і більше анонімних творів. І починає здаватися, ніби поняття авторства поступово розвивалося протягом людської історії.

А потім, якщо придивитися ще ближче, виявляється, що поняття авторства залежить не від історії взагалі, а від конкретного суспільства і його літературної традиції. Інакше кажучи, чим старша, ширша і поважніша літературна традиція, чим більше в суспільстві створюється літературних творів - тим краще автори усвідомлюють себе саме як авторів. І виявляється, що в одну й ту саму епоху зовсім поруч можуть жити різні суспільства. В одному суцільний фольклор, і про жодних авторів і знати не знають, а в іншому - автори виробляють свій стиль, борються за авторські права і звинувачують колег у плагіаті. 

Давайте ж подивимося, як це працює і як розвивається саме поняття "автор".

Літературна традиція, що тільки-но народилася, зазвичай мало чим відрізняється від фольклору. Вона зазвичай суворо дотримується традицій, кліше і усталених форм. Взяти, наприклад, стародавніх греків, зовсім-зовсім стародавніх. У них літературна традиція почалася саме з фольклору та ритуальних церемоній. Спочатку це були містерії, що прославляли богів та їхні діяння, наповнені сакральним змістом. А потім хтось безперечно геніальний додумався замінити частину богів на людей і зображати не лише священні сюжети, а й героїчні історії. Такий собі блокбастер по-давньогрецьки. Так з'явилася трагедія - уже цілком собі літературна форма.

На фото: підвіс "Пегас"

Або подивимося на суворих скандинавів-вікінгів. У них література виросла з ритмізованих заклинань, які хтось придумав "відв'язати" від їхньої магічної функції. Так з'явився унікальний різновид скандинавської поезії - віси. Це невеликі вірші з дуже складною формою, ритмікою і римуванням. Спочатку вони були заклинаннями (тому й складні такі - непосвяченим розуміти не можна!), але потім перетворилися на поетичну форму. 

На цьому рівні розвитку літератури жодних авторів ще й у помині немає. Лише зрідка в тому чи іншому вірші або строфі промайне згадка про те, що вірш склав такий-то. Наприклад, знаменитий скандинавський скандинавський середньовічний поет Егіль Скалагримсон періодично згадував у віршах, що вірші ці склав саме він. А часом навіть і про те, як це було важко, і як він блискуче впорався з тією чи іншою строфою або римою. Але це бувало вкрай рідко. Вся увага приділялася не творцеві, а творінню.

На фото: підвіс "М'єлнір. Молот Тора"

Час минає, література дорослішає і міцнішає. Вона відділяється від містерій і заклинань, поступово набуває самостійності. Ось тут-то і з'являються перші автори. Їх небагато. Зазвичай вони не просто автори, а автори видатні, незвичайні. Щоб залишитися в історії, потрібно чимало постаратися! Автори трохи менш славні рівняються на них, наслідують їх і навіть... приписують їм свої твори!

Яскравий приклад літератури цього етапу ми бачимо... у Біблії. Так-так, у знаменитій "Пісні Пісень", безперечному шедеврі, автор якого явно заслужив місце серед найвидатніших поетів. Однак він не назвав свого імені, а приписав своє творіння царю Соломону. Той ніяк не міг бути автором, оскільки жив на кілька сотень років раніше, ніж була написана "Пісня...". Чому ж авторство приписали йому? Та тому що Соломон уже й так славний без міри: він і цар, і мудрець, і поет. Підписатися його ім'ям вельми почесно! Так і з'явилася на світ "Пісня Пісень Соломонова".

На фото: сережки "Романс про любов"

Але час усе ще минає, література входить у повну силу і стає самостійною. Вона вже не пов'язана ні з містикою, ні з релігією. Ось тут-то і з'являється автор у нашому звичному розумінні. Він уже не жрець і не маг. Він поет, творець, творець - і не соромиться говорити про це.

Один із красномовних прикладів - Несауалькойотль, ацтекський правитель, що більше прославився як філософ і поет. У 15 столітті він складав вірші, чимало пишаючись фактом свого авторства:

Я, співак, починаю пісню,
квіти вам дарую я, в них насолода,
щастя на цій землі.

***

Я співак, моє серце вміщує
тисячі фарб і ліній -
ось починаю я пісню свою.

***

Я - Іойонцин: жадаю квітів я,
я співаю квітучі пісні,
жадаю співдружності, жадаю союзу...

До речі, це показує нам, що для розвиненої літератури навіть вміти писати необов'язково. Писемності у звичному нам вигляді в ацтеків не було. А ось література, поезія, різноманітні поетичні школи й автори, що усвідомлюють себе, - існували. І навіть різні авторські стилі були!

А де автор і авторський стиль - там і плагіат. У більш ранні епохи такого поняття просто не існувало. Якщо твір не належить комусь конкретному, то його і красти нема в кого. Але щойно автор усвідомив себе, ця проблема моментально дала про себе знати. Візьмемо, наприклад, Шекспіра - одного з найвидатніших авторів і, чого вже там, найбільших плагіаторів. Можна ні секунди не сумніватися, що Шекспір себе автором вважав і про свій талант прекрасно знав. При цьому не соромився запозичувати не тільки ходячі сюжети типу "Гамлета", а й цілком готові п'єси своїх колег-драматургів! Щоправда, він не просто їх запозичував, а переробляв, шліфував і покращував. Що, втім, його колег аж ніяк не втішало. Коли один із них публічно звинуватив Шекспіра у крадіжці п'єси, Шекспір публічно ж йому відповів, що взяв його п'єсу "наче дівку з вулиці", відмив, вдягнув і вивів у світ. Тож потрібно не скаржитися, а пишатися! Реакцію драматурга-скаржника історія замовчує.

На фото: сережки "Сонет Шекспіра"

Отже, виходить, що поняття "автор" не з'являється само собою й одразу. Щоб вважати себе автором, потрібно мати за плечима багату й самостійну літературну традицію. Автори виростають із літератури, а не навпаки. Чим складніша література, тим ширше поле діяльності для потенційних творців. Щоправда, в один прекрасний момент література стає занадто складною, з'являються ідеї про "смерть автора" та інший постмодернізм... Але це вже зовсім інша історія.

Женя Орінго