Суботній робочий день 24 лютого розпочався для мене не надто весело: я читала різні матеріали про збереження пам’яті після війни, подумки знову й знову переживаючи той самий ранок два роки тому. Аж раптом прилетіло повідомлення у контент-чаті від Олени Маслової: «Привіт! Ти чула про Таню Касьян? Слухаю її зараз на радіо «Культура» й мені тааак подобається. Вона каже – їй дарують Маріупольські вежі, треба й нашу подарувати».
Авжеж, маючи деякий досвід волонтерства та громадського актівизму, про Таню Касьян – письменницю, журналістку та актівистку з Маріуполя – я не тільки чула, доводилось й перетинатися у спільному просторі. Пам’ять підкинула й згадку про те, що «була там нещодавно в неї цікава книжка…». Коротенька нарада – і ось в Таємну кімнату вже їдуть примірники книги «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни», а я пишу Тані в особисті повідомлення на Фейсбуці й розповідаю про нашу особливу срібну Вежу-кулю, що «летить у голови тих, хто хотів позбавити усіх нас майбутнього» і що, сподіваємося, дарує маріупольцям відчуття часточки рідного міста – часточки незламної й незруйнованої.
Спілкування вийшло продуктивним, тож вже наступного дня підвіс «Маріуполь. Стара Вежа» вже їхав до своєї нової власниці: дуже хотілося подарувати від Орінго срібний амулет, що додаватиме сил та надії. Натомість Таня Касьян розповіла про значущість Вежі саме для неї: колись її чоловік зробив на 3D принтері коробочку для обручки у формі Вежі! А ще саме у цій будівлі відбулася у 2019 році презентація першої книги письменниці, "Про що мовчать". Отож подарунок виявився максимально символічним - а ще, як поділилася Таня, захопив важливими деталями: жовто-синіми камінчиками біля назви міста.
Вдалося поспілкуватися й про нову книгу - Таня розповіла трохи про те, чому саме взялася писати про війну саме зараз, так би мовити, по гарячим слідам.
«Я не планувала писати книжку про війну так скоро. Але коли видавництво "Лабораторія" запропонувало мені написати книгу з психологічним нахилом, ухопилася за цю пропозицію. Думаю, це було дуже вчасно. Робота над книгою стала для мене своєрідною терапією, допомогла знайти відповіді на питання про те, як бути з моїми батьками, які в окупації.
Я розуміла, що не зможу писати, не говорячи про свій досвід, бо мене повномасштабна війна сильно зачепила. Моє місто зруйноване, дім в окупації. Тож я вирішила писати про себе, а також тих людей, за якими спостерігала весь цей час. Хтось, як і я, з Маріуполя, хтось на фронті, хтось захищає зґвалтованих росіянами жінок, хтось робить неймовірні збори. Ці історії я придумала поєднати з моїми розмовами з психотерапевткою Марією Фабрічевою, щоб допомогти й собі, і читачеві зрозуміти, що ми переживаємо в цій війні. І чому кожне наше почуття та емоція є нормальними».
«Наше. Спільне» - це своєрідний щоденник війни, яка озивається до нас різними голосами. Читати його боляче, втім відірватися неможливо – з перших сторінок з’являється почуття, що твої думки та досвід хтось нарешті чує й легітимізує. Зріз різноманітних поглядів на війну, відверте викладення складних проблем та розмірковування над тим, з якими викликами ще доведеться зіштовхнутися – ця книга буде корисна усім, хто планує будувати різноманітну й безбар'єрну Україну майбутнього. Й, як сподівається письменниця, допоможе розбурханому суспільству знайти точки дотику, а не мірятися болем:
"Коли у вересні мене запитали, у чому я бачу сенс свого життя, я вже знала, що відповісти: хочу в Україні допомагати людям приймати нашу різність, бути терпимішими одне до одного. Я знаю, що не можу вплинути на думку більшості, і знаю, що не в моїх силах побудувати те суспільство, у якому люди співіснуватимуть без ненависті одне до одного. Але я можу закласти для цього цеглину.
І для цього, зокрема, я пишу цю книгу".
Окремо хочу наголосити на цікавому рішенні: оповіді очевидців війни перемежовуються порадами від психотерапевтки, завдяки чому виникає відчуття, що ми у процесі читання й самі відвідали сеанс психотерапії. І дивним чином після такого непростого читання з'являється нове бажання жити.
"Через страхи ви не можете поставити на паузу своє життя, і ніякими репараціями вам не повернуть ці роки у війні. Анна Франк, незважаючи на те що жила за стінкою, на свій День народження отримувала тортик і квіти. Якщо я віддам хоч хвилину життя ворогу, він переможе. А я цього не хочу".
Книга "Наше. Спільне" вже додана в Таємну кімнату й доступна для замовлення. Лишається відкрити її - й почати читати українською про важливе 
Ольга Орінго 
