Колись полювання було одним із головних – а то й єдиним – способом добування їжі, справою життєво важливою в прямому значенні слова. Не дивно, що ця справа мала величезне, майже сакральне значення, та з легкістю утворювала навколо себе міфи та повір’я. Сьогодні полювання вже менш важливе, а його значення і сенс, м'яко кажучи спірні; проте міфи нікуди не поділися, як і своєрідна романтика поєдинку з диким звіром.

З давніх-давен полювання сприймалося двояко, а різниця між мисливцем і звіром була неочевидна. Справа тут і в тому, що давня людина не протиставляла себе природі (принаймні так, як ми), і в тому, що полювання не завжди закінчувалося благополучно для мисливця… Можливо тому, якщо вірити легендам, на полюванні часом траплялися дивні речі, а боги, що опікувалися полюванням, часто мали й інші іпостасі.

Так, Артеміда, прекрасна богиня-мисливиця, мала вигляд красуні-амазонки – такою знаємо її і ми. Але був у неї й інший образ – грізної ведмедиці. Не лише мисливцям опікувалася вона, а й диким звірам – і, між іншим, нерідко насилала їх на тих, хто їй не подобався! Так, наприклад, на царя Калідонії вона напустила жахливого кабана, знаменитого калідонського вепря, а на іншого царя, який незаконно захопив владу, вона нацькувала лева. Так, лев його з'їв. Гідна доля для всіх тиранів, хоча лева шкода.

Тапіо, фінський король лісів і помічник мисливців, взагалі був дивною істотою – напівлюдиною-напівдеревом. Кажуть, що борода і вуса в нього з моху, а сам він суцільно зеленого кольору. Справжній ент! Тільки енти зазвичай мирні, а от Тапіо не дуже: на того, хто шкодить його лісу і вбиває без міри лісових жителів, він може наслати свою череду. Все б нічого, ось тільки замість корів та овець Тапіо пасе вовків і ведмедів… Тож краще не псувати дерева, не ображати лісових мешканців та Тапіо не злити – собі дорожче.

Але з усіх богів і богинь полювання найдивніша, мабуть, Седна – інуїтська богиня, володарка моря та всілякої морської живності. Взагалі вона добра і допомагає мисливцям — жене на них косяки риб, береже снасті... Але зайвий раз з нею краще не сваритися. Кажуть, що вона – дочка самого творця світу, і була б повелителькою всієї землі, якби не її неймовірна жадібність і ненажерливість. Сідна їла все, що траплялося на очі, з'їла всі запаси їжі в батьківській хаті, і навіть відгризла своєму батькові руку, поки той спав! Розгніваний (що не дивно) батько схопив дочку за комір і викинув у море. Однак Седна і в морі не зникла без вісті: вона стала володаркою всього, що живе у воді і під водою, королевою риб і тюленів, подательницею їжі для інуїтів і однієї зі найшанованіших богинь ... А всього-то варто було з'їсти не те, що треба. 

Як бачите, полювання – це не просто добування їжі: це дійство, майже містерія, і практично скрізь воно обростає додатковими смислами. Не дивно, що полюванням надихнулися й в Орінго. Отож в новій каблучці – втіленні мисливської містерії – позначилося не так саме дійство, як міф про нього.

Працював над каблучкою ювелір Павел Манюк, тож прикраса вийшла деталізована, солідна та надійна навіть на погляд, в руках ж вона відчувається приємно рельфною, важкенькою та зручно сідає на палець. Профіль вовка – перше, що привертає увагу…  Подивіться, який грізний срібний красень – він і з вовками на одноіменному підвісі потоваришує, і усіляких недобрих людей (та не тільки) від свого власника віджене. У срібному оскалі є щось дуже привабливе: одразу зрозуміло, що такий вовк – володар лісу й має свою, особливу, мудрість. А можливо, це профіль лягавої, серйозної, відданої своєму володарю, такої, що немов пливе над землею і ніколи не гавкає дарма? Чи випадково вони, вовк та собака, так схожі один на одного? Звісно ж, ні: часто не так легко розрізнити мисливця та здобич.

Придивіться уважніше: шинка каблучки також дуже непроста. На одному її боці – дикі гори, в яких так добре й легко бігати вовкам, не переймаючись через мисливців. На другій – зарості очерету, чудове місце для лягавої, що вистежує здобич. А ось, до речі, і вона: погляньте, серед очеретів можна побачити крихітний силует качки!

Рельєфній та фактурній каблучці не відмовити у характері; вона навіть не потребує вставок – чистого металу більш ніж достатньо. Мабуть, з усіх прикрас каталогу Орінго це одна з найхаризматичніших, але не найвибагливіших: прикраса добре пасуватиме як чоловіку, так і жінці та впишеться у різні стилі. Головне – відчувати спорідненість з темою полювання. 

У полюванні, сильніше, ніж будь-де, проявляється дихотомія людини і звіра; полювання – найпромовистіший образ для опису нерозривного зв'язку між людиною і твариною – у всіх сенсах: як зі живою природою зовні, так й зі «тіньовим» звіром усередині. Не варто намагатися знищити цього звіра: краще постаратися знайти гармонію між ним і тим тонким прошарком людського, який робить нас – нами.

Ольга Орінго