Кілька років тому доля занесла мене на величезний сувенірний ринок у Західній Україні. Екскурсовод коротенько зорієнтував: направо можна купити смаколики і сучасні вишиванки, зліва ж у вузенькому проході торгували дечим особливим…

Цим «особливим» виявився стихійний продаж старовинних вишиванок: зжовкле від часу полотно було розкладене просто на землі, на підстеленому картоні. Прості хрестики й химерні візерунки, зам’яті від довгого лежання складки тканини, довгі жіночі й крихітні дитячі – усе вперемішку. Продавці активно розгортали речі, розповідали їхню історію (іноді відверто вигадану), демонстрували недоліки: дірочки, пожовтіння, плями. Тема «вишиванки – коду нації» тоді ще звучала не дуже активно, тож я просто знизала плечами. Невже це хтось купує? Втім, мої друзі зацікавилися, придбали якусь простеньку сорочку й того ж вечора влаштували в ній гарну фотосесію в гірській річці «під нявку». Врешті-решт, старе не так шкода 

Сумно зітхнемо над фіналом цієї історії й озирнемося на нашу загальну історію. Українцям не дуже пощастило з матеріальною спадщиною. Нашою територією весь час котилися війни, палали пожежі, ходили турки й татари, сунула російська орда зі своїми «геніальними» ідеями: колективізація, розкуркулення, денацифікація… Зі збереженнями фамільних сервізів, срібла й шухлядок якось не склалося.

Іванна Давидович, 1921 р, місто Харків

Втім, дещо все-таки зберіглося. Те, що можна було просто згорнути й увезти з собою, те, для створення чого не вимагалося великих ресурсів. Тільки купа терпіння й любові. Вишиванки, витинанки, рушники й домоткані килими – от де виявлялася наша тяга до краси; вишивали навіть в самих бідних хатах; я зустрічала інформацію, що вишивали навіть в таборах. Чиїсь вправні руки створювали узори, хтось вигадував свої малюнки, вкладав тепло й майстерність в кожний стежок. Здебільшого усі ці речі зберіглися в єдиному екземплярі, але їх ще досить багато – вистачить і нам помилуватися, і дітям показати. Якщо, звісно, ми не знищим це власноруч.

Продаж старовинних вишиванок (і не тільки) закордон – велика проблема, про яку варто розмовляти окремо. Але й лишаючись на нашій території, вишиванка не завжди має шанси на збереження. І мова зараз зовсім не про окупантів. Справа в тому, що значна частина такої спадщини, що залишилася від прабабусь… досить нудна. Десь на тканині вже видні відзнаки часу, десь зблідлі нитки. Ще гірше, якщо виріб не підходить по розміру чи має якісь явні дефекти. Але ж так не хочеться, щоб річ просто лежала…

Марта Кораль, с. Романівка (Теребовлянщина), 1940-ві рр.

І тут на сцену виходять вони – креативні перетворювачі старих речей в стильні нові! «Зі старих бабусиних рушників можна зробити стильну вишиванку – дешево і неймовірно красиво», – обіцяє реклама на одному зі сайтів. Тік-ток повниться відео, як можна створити зі старої вишиванки корсет, сорочку чи навіть джинсову куртку з аплікаціями – тут відрізати, тут пришити, тут замаскувати старе полотно чорною сіткою чи просто вирізати «найкрасивіші» частини з вишивкою й нашити їх на нові речі. Краса… Щоправда, люди, які трохи знаються на історії, від такої краси хапаються за голову. Ось що каже, наприклад, відома модна блогерка Майя Тульчинська:

«Як на мене, це не переосмислення спадщини, це її знищення. Старовинні тканини не такі витривалі, як порцеляна чи дерев’яні меблі. Вони потребують певних умов зберігання. Носіння на тілі та прання в пральній машинці точно не подовжить їхній вік. Це не спосіб дати нове життя старим вишивкам. Це спосіб прискорити їхнє вмирання. І це не апсайклінг, бо в апсайклінг, тобто переробку, пускають ті речі, які не мають жодної цінності та мали б піти на сміття. Не варто ставити на один щабель зношені поліестерові лахи, які перероблять на наповнювач для пуховиків, і старовинні ручні вишивки чи художнє ткацтво. ...

… наші наявні зразки прикладного мистецтва мають зберігатися в музеях, якщо не в експозиціях, то в запасниках. Таким чином вони будуть доступні для вивчення науковцям, етнографам, художникам і, зокрема, дизайнерам майбутніх часів. Тоді цю спадщину зможемо використовувати не тільки ми, а і ті, хто житиме після нас. Ми маємо зберегти для них кожен клаптик, кожну нитку, бо в цих нитках сіль цієї землі. Цю землю достатньо шматували й нищили та, на жаль, це триває просто зараз. Мусимо хоча б самі не шматувати свою спадщину, а врятувати все, що в наших силах».

Стефанія Патан (1912 р. н.) з чоловіком Павлом (1898 р. н.) та дочкою Уляною (1933 р. н.), с. Синьків (Радехівщина), 1938 р.

Пояснювати, чому не варто різати та перешивати те, що дійшло до нас крізь століття, мабуть, не потрібно – це той самий випадок, коли якщо треба пояснювати, то робити це вже беззмістовно. Та дослідники кажуть, що за музейними стандартами й одягати на людей старовинний одяг взагалі не можна – навіть якщо ви робите це на свята або для фото. Чому? Є одразу кілька причин.

Стару тканину й вишивку здатне зруйнувати будь-що. Навіть сонячне світло –  від нього барвники та пігменти втрачають свій колір. Ще більше зношується річ від контакту з тілом, парфумами, косметикою, водою та засобами для прання і праскою, а цього контакту не уникнути навіть при одноразовому вдяганні.

Як не дивно, але стара вишиванка здатна зашкодити і носію. Мова навіть не йде про погану енергетику (хоча приміряти на себе річ-оберіг, вишиту в чужій родині, особисто я б застерігалася). Мова йде про просту гігієну: сорочки були натільним одягом, фактично спідньою білизною. Тобто в тканині можуть зберігатися бактерії, грибок, пліснява – і навіть професійні засоби для прання не завжди прибирають усе це «щастя».

Дівчата біля криниці, с. Сухівці Збаразького п-ту Тернопільського в-ва, 1930-ті рр.

Ну і нарешті, приміряючи чи перешиваючи старовинний одяг, ми відкриваємо те саме вікно Овертона, демонструючи іншим поганий приклад. Адже якщо хтось позує на фото у прабабиній вишиванці, то чим ми гірші? А те, що ця вишиванка могла б стати у нагоді науковцям, етнографам, дизайнерам й майбутнім поколінням – ну то що ж? Але здається, така система мислення притаманна не нам, а зовсім іншій країні.

То що ж робити? Обирати для себе сучасні вишиванки, замовляти точні копії старовинних – такий варіант теж можливий і більш свідомий, дбайливо ставитися до спадщини, за можливістю зробивши її фотокопії, опис чи навіть передавши в музей, й плекати своє рідне. Руїни нам вже вистачило – час подбати про збереження.

А ви маєте старовинний вишитий скарб?

__

Для ілюстрації використані фото проекту "Локальна історія"

Ольга Орінго