Правитель має бути сильним, красивим, мудрим, загалом - ідеальним. Саме цього чекає від нього народ. Але що робити правителю, який переніс хворобу або каліцтво? Чи стає він від цього "меншим королем"? Наша історія - про те, як розум та амбіції перетворюють на ніщо фізичні обмеження.

Треба сказати, що королі, правителі, та й загалом публічні та впливові особи досить погано поєднуються з хворобами і травмами. І річ навіть не в тому, що травми заважають виконувати королівські обов'язки. Річ у тім, що саме в правителі народ бажає бачити зразок людини, ідеал, живе втілення цього самого народу. А в стародавні часи та Середньовіччя - ще й посередника між людьми та вищими силами. Кому захочеться, щоб втілення народу було косе, кульгаве або горбате? Та нікому! На прийомах погано виглядає, народ перед небесами невдало презентує, ще, чого доброго, наврочить і нещастя наведе на цілу країну! Тож правителям з певними обмеженнями доводилося проявляти неабияку силу розуму й духу, щоб довести своє право на владу.

Дуже красномовно подібна ситуація відображається в стародавній ірландській легенді про бога Нуаду. Нуаду був хоробрий, шляхетний, щедрий і, що важливо, красивий - ідеальний король! Однак саме хоробрість його і підвела: у битві з підводними духами-фоморами, що напали на Ірландію, Нуаду бився в перших рядах - і позбувся руки. За що і був "розжалуваний" з королів: на жаль, яким би хоробрим і шляхетним не був правитель, якщо він покалічений, тобто неідеальний, то правити не може ніяк. 

Нуаду пішов у відставку, а замість нього королем обрали принца Бреса. Брес був прекрасний обличчям, і руки в нього були цілі, але ось правитель із нього не вийшов. Мало того, що він був непривітний і жадібний, він ще й вступив у другу війну з фоморами - причому в один прекрасний момент ще й перейшов на їхній бік! Ось тут-то ірландські боги і зрозуміли, що зовнішність у короля, м'яко кажучи, не головне. Вони прийшли до Нуаду і попросили його знову зайняти трон. Нуаду погодився; а щоб він краще відповідав уявленням про короля, бог лікування Діан Кехт зробив для нього срібну руку. Відтоді Нуаду отримав прізвисько "Аргетлам", "Срібнорукий". Історія закінчилася добре: Нуаду прогнав фоморів з Ірландії і повернув їй мир, а собі - належну владу і почесті.

Нуаду - мабуть, перший у довгій низці правителів, які володарювали, незважаючи на фізичні обмеження. Найвідомішим, безумовно, є Річард III - той самий шекспірівський лиходій, потворний не тільки морально, а й фізично. Ще б пак, низькорослий, горбатий, з перекошеним тілом - одне плече задерте, інше опущене. Як із такою зовнішністю і не стати лиходієм?... Гаразд, усі ми знаємо, що поет Шекспір був приголомшливий, а от історик - не дуже: його Річард не має нічого спільного з Річардом III Йоркським, герцогом Глостером і королем Англії. 

Усі чули про недобру славу короля Річарда, але звідки вона взялася? Річ у тім, що ще будучи герцогом Глостером, він став лордом-протектором юного принца Едварда, якому було всього дванадцять. Кажуть, що, прагнучи трону, Річард відправив принца в Тауер нібито заради його безпеки, а потім підіслав до нього вбивць... Після цього ніщо не заважало йому самому зайняти престол. Зникнення принца Едварда з Тауера - факт, проте причини цього досі не з'ясовані. Однак добре відомо, що Річарда було призначено королем набагато раніше, внаслідок не злочинницького вбивства, а нудного судового процесу, в результаті якого було постановлено, що він має більше прав на престол. Навіщо законному королю вбивати принца, який уже нічим йому не загрожує? Але у Річарда було багато ворогів, і вони із задоволенням підхопили чутку про вбивство, рознесли її по всій Англії, а Шекспір ще й зробив світовим надбанням.

Дуже доречною до страшного злодіяння стала і хвороба Річарда. Він страждав на сильний сколіоз, і з віком у нього дійсно сильно перекосило плечі. Це дало народу чудовий привід вважати, що "бог позначив лиходія", а політичним конкурентам - знущатися над хворобою короля. Нагадаємо, що сколіоз - це ще й дуже боляче, тож Річарду довелося долати не тільки чутки та плітки, а й цілком реальний біль. Проте навіть у неприхильній до нього історії він залишився як сильний і рішучий король, безстрашний, розумний, і, до речі, такий, що обожнював рідний Йорк. За його правління місто розбагатіло і відбудувалося, а жителі Йорка, на відміну від інших британців, досі згадують Річарда добрим словом.

Ще один чудовий приклад правителя, який подолав обмеження, - Енріко Дандоло, дож Венеції, воїн, дипломат, політик і чудовий приклад того, як можна успішно сепаруватися від батьків і зробити блискучу кар'єру в чималому віці. Енріко Дандоло знають як "Сліпого дожа", але важко сказати, коли і чому він втратив зір. Ґрунтуючись на свідченнях сучасників, учені припускають, що майбутній дож колись пережив травму потиличної частини мозку (інакше кажучи - його сильно вдарили по голові). Потилична частина мозку відповідає за обробку зорової інформації; очі Дандоло залишилися неушкодженими, але після травми, на жаль, стали марними. Деякі джерела натякають на те, що майбутній дож був поранений у бою, але достеменно це не відомо.

Про життя Енріко Дандоло взагалі мало що відомо до 67 років. Чому так довго?! Річ у тім, що Енріко мав батька - дуже владного, дуже ділового, до того ж довгожителя. Вітале Дондоло був юристом і членом герцогського суду, до останніх днів зберігав ясність думки, вів справи і тримав у вузді синів - так, у Енріко ще й брати були! Усі сини виконували при батьку ролі помічників і фактично не мали жодної самостійності, навіть документи підписували не своїми іменами, а батьківським. Остаточну незалежність вони здобули лише після смерті Вітале в 90 років. Виходить, що майбутній дож Енріко тільки в 67 років почав самостійне життя!

Судячи зі збережених свідчень, самостійність йому дуже сподобалася. Він одразу ж почав брати активну участь у політичному житті Венеції, їздив послом до Візантії, брав участь у дипломатичній поїздці до короля Сицилії та загалом показав себе як вкрай енергійна і цілеспрямована людина. Розум і політична хватка Енріко дозволили йому претендувати на місце дожа - і 1192 року його обрали. Йому на той момент виповнилося 75 років, він уже понад десять років нічого не бачив. Однак це йому анітрохи не завадило. Безпорадним старцем Енріко точно не був!

Згадаємо лише один епізод з його бурхливого політичного життя. У 1202 році він взявся, ні багато, ні мало, фінансувати Четвертий хрестовий похід! Дож позичив хрестоносцям чималі гроші; однак ті не розплатилися вчасно, і в якості сплати боргу дож змусив їх піти і... захопити для Венеціанської республіки сусіднє місто. Хрестоносцям довелося підкоритися; про це дізнався Папа Римський, розгнівався на те, що хрестоносці займаються чорт знає чим, і відлучив від церкви всіх причетних. Що й велів передати дожу. Однак дож просто не став розповідати хрестоносцям про відлучення! Вони так нічого й не дізналися, а хитрий дож чужими руками захопив ціле місто з усіма його багатствами.

Хвороба і травма, безумовно, обмежують людину, важко сперечатися. Але ці обмеження не абсолютні. Немає такої перепони, яку не подолали б людські амбіції, розум і рішучість. І навіть срібна рука необов'язкова 

Женя Орінго