***

Ранок у селі Малі Бажани почався традиційно — посеред ночі. Над тихою, оповитою парою річкою зривались коропи. Виблискували намистинки роси на пружних пагонах соковитої трави. Поміж сонними хатами стелився туман, а перші промені жовтої кулі, схожої на рум’яну оладку, ще навіть не торкались оксамитового неба, не розганяли по ньому світло далекої зорі. І раптом в цій священній тиші літньої ночі пролунало нетерпляче «Кукурікууу!», що на останній ноті перейшло у впевнене мецо-сопрано. Власником непересічного голосу був Рікардо Ленарес. Ні, звісно, не смаглявий латиноамериканець з відомого серіалу, без тями закоханий в бідну дівчину на ім'я Роза. Рікардо та Малі Бажани були так само далекі одне від одного, як перша та остання серії Санта Барбари. Екзотичним ім'ям цього харизматичного кіногероя дев’яностих, на знак поваги до непоборної сили мистецтва, назвала свого півника Мотря Захарівна. Власне, саме її «А бодай тебе чорти вхопили! Чого ж тобі не спиться, птиця ти драна!», виконане драматичним контральто з вельми фальшивою «ля», понеслось над розполоханим селом слідом за «Кукуріку!»

Вже третій місяць все село прокидалось ось так, ніби по сигналу цивільного захисту, але звикнути до цього бажанчани ніяк не могли. Хтось з переляку починав волати «Пожежа! Горить!», хтось хапав вили та йшов у оборону, а дід Хорив біг до льоху рятувати найцінніше — 30 літрів витриманої, полум’яної бражки власного виробництва. Там він обов’язково втамовував розхитані нерви чаркою-другою і на момент «відбою небезпеки» вже був на підпитку. Зрештою це перетворило добросусідські відносини між дідовою жінкою Галиною Устимівною та Мотрею Захарівною на запеклу війну. Бо терпіти скаженого півня в сусідському сараї Галина Устимівна ще якось могла, проте дідів кількамісячний запій — зась.

Раніше Мотря Захарівна користувалась заслуженою повагою односельців. Вона вміла лікувати зубний біль, подагру й ревматизм, берегла чужі таємниці краще за попа на сповіді, знала, коли краще саджати картоплю, щоб добре вродила. Але перетворившись на поплічницю нічного пернатого терориста, несподівано стала на бік дурного півня, чим налаштувала проти себе односельців. Мотря Захарівна справедливо вважала, що все, що росте, бігає і літає у її дворі, є її власністю. А якщо комусь і не подобається півень, то це не її головний біль. До того ж ця ситуація давала бабці Мотрі певну владу над бажанчанами: від неї, точніше від Рікардо, залежав емоційний стан сусідів, а разом з ним і настрій ставати до роботи. У втомлених, невиспаних й розлючених сусідів все падало з рук: хати стояли не білені, городи не зорані, худоба ледь доглянута. Сама ж Мотря, бувши глухою на одне вухо, переносила нічне галасування зі стійкістю індійського йога. Весь свій гнів на дурне творіння природи вона з легкістю відпускала у кількох добірних лайливих словах, поверталась на інший бік і засинала, тоді як в інших хатах вирували неабиякі  емоції.

Рікардо ж з кожною ніччю горланив все голосніше. Те, як Мотря захищала його від докорів сусідів, розбурхало в маленькій півнячій голівці амбітні думки. Натхненний відчуттям власної величі, Рікардо, хоч і був до кінчиків пір’я півнем, поводився по-свинськи. Мало того, що він будив все село на годину-другу раніше за інших півнів, птах ще ганяв курей на ґанку, дрався з сусідським котом і викльовував розсаду на городі. Все тому, що цьому доволі посередньому за сільськими мірками півневі відкрилось одкровення! Ним стало те саме дивне, екзотичне ім’я — Рікардо. Воно ніби вказувало на прикру помилку долі, випадковий збіг обставин, через які цей обранець опинився в забутому богом селі. Рікардо вірив, що одного разу його помітять, оцінять спів, а невідомі поважні люди в ділових костюмах підпишуть з бабцею Мотрею серйозні папери, чим відкриють Рікардо шлях до великої сцени! Його портретом прикрашатимуть афіші, на його честь лунатимуть фанфари, а найгарніші жінки світу втрачатимуть свідомість, тільки-но зачують перші ноти чарівного півнячого співу… Безперечно, Рікардо був народжений для мистецтва!

Так минали дні, за ними місяці. Дурнуватий півень, як і раніше, поночі заводив свою пісню, жахав село, і, задоволений собою, подумки продовжував готуватися до нового життя у світлі софітів. Мотря Захарівна, ніби підтримуючи Рікардо в його мрії, стала до півня ще добрішою: стелила м’якіше і годувала ситніше. Тобто як могла, полегшувала перехід від забуття до слави. А останніми днями навіть взялась прибирати у хаті та наводити лад на подвір’ї, немов напередодні важливої події. І в нових завісках, і в яскравих ліжниках, і в мереживних серветках, і навіть в натертому до блиску фарфорі — у всьому Рікардо вбачав знаки, що свідчили про наближення мрії: Захарівна чекала на гостей, особливих і поважних гостей!

***

Галина Устимівна розпашіла, чи то від розтопленої пічки, чи то від бражки, і не втомлювалась нахвалювати страви на столі. Дід Хорив відпускав присутнім дамам вишукані компліменти й запрошував на танці. Далі від них за багато накритим столом вмостились Христина та Гнат Горбоніс, Панас Непийвода і родина Полуботків, включно з дворічним онуком. Всі весело спілкувались, пригощались Мотриними пирогами й варениками, голубцями й сальтисоном, закусювали хрумкими огірками з діжки, а ще обіймались та цілувались після промовистих тостів, ніби не бачили одне одного довгі роки. Хазяйка, як молодиця, порхала біля столу, міняючи порожні миски на інші, з горою заповнені гарячими наїдками. Коли, здавалось, гості вдосталь покуштували від кожної страви і ось-ось мала залунати якась з народних застольних пісень, Мотря вкотре з’явилась з тарелею у руках. Це було її найкрасивіше святкове блюдо з вервечкою намальованих по глазурованому краю маків й барвінків. На пласкому широкому дні, ніби на сцені цирку, щось велике й напівпрозоре сором’язливо здригалось в такт Мотриним крокам. В цьому куполоподібному, щиро прикрашеному кружальцями моркви й гілочками кропу, їстві віддзеркалювались миготливі вогники новорічних гірлянд і рожеві обличчя гостей. Гладка, глянцева поверхня одночасно викликала захват, розчулення і непоборне бажання скуштувати його.

«Холодець! — гучно оголосила переміну страв хазяйка застілля і вже під бурхливі оплески тихенько додала: — З півня…»

Свято продовжилось з новою силою. Ще довго не гаснули вогні в натопленій хаті Мотрі Захарівни: гості не поспішали додому й веселилися від душі, святкуючи прихід нового року. Надворі кружляли сніжинки, осідаючи на будинки й вулиці Малих Бажанів і приховуючи й без того маленьке село під шаром пухнастого снігу. Подеколи в майже магічну атмосферу святкової ночі уривалось підвивання дворових собак, що лунало в унісон людським голосам. Десь у світі продовжували здійснюватися заповітні бажання — великі й маленькі, омріяні роками й загадані мимохідь. Не завжди саме так, як на це сподівались ті, хто їх загадав, але повсякчас в межах дії законів світовлаштування і здорового глузду.

На фото: підвіс "Паросток надії", зворотня чарівна сторона 

Тала Орінго