Трохи роздумів про перейменування, відмову від святкувань та про те, чому одночасно усе погано і усе нормально. 

Десять років тому я написала на галузевому форумі есе про значення ювелірів для суспільства, це була не випадковість — тоді вже два роки варилася у киплячому казані знищення ювелірної галузі і намагалася у будь-який доступний мені спосіб консолідувати спільноту. Часи були відверто погані для ювелірів. Так, зараз війна і усе набагато гірше, але тоді винищувалася окрема галузь, якій ніхто не співчував, бо ювеліри — це ж ого-го які багатії, кого ще доїти, як не їх? 

Можливо колись розповім про страшні та кумедні епізоди розквіту «пшонківщини» на тлі «азаровщини», як тоді грабувалися підприємства, переписувалися бізнеси, вивозилося золото-срібло та вимагалися хабарі. А якщо додати до цього брудне протистояння тих, хто нібито ювелірів представляв, і звідки вони узялися, як маніпулювали інформацією. Бр-р-р... Тому для можливості мати свободу слова з 2012 року існував форум «Ювелірний ринок» (нині — «Ювелірний літопис»), який ми з чоловіком створили під час відпустки, сидячи у готельному номері. Та до боротьби завжди складно долучати тих, хто мав побоювання, тому я почала розповідати не лише про проблеми, а й про свято і сутність нашої спільної справи. 

«…Ювелірний бізнес живе лише за рахунок віри людей у ​​чудеса. Він живе на почуттях та емоціях, на бажанні любити та обдаровувати…

Ювелірне мистецтво робить наше духовне життя багатшим, як музика, як квіти, як добрі свята. Немає ПРАКТИЧНОЇ життєвої користі, але знищ це – і немає життя, є тільки  існування у чорно-білому вимірі…»

Так, я тоді мала змогу вигадати будь-яке свято і обрати іншу дату, але в мережі був цей день і він виглядав досить вдалим. Принаймні тоді, коли ще в мене не було постійного бажання докопуватися до сутності події. Наступного року започаткували святкову акцію і намагалися зробити це на широкий загал, вдалося не дуже, і потім багато років робили заходи самостійно.  

Тобто колись я дійсно вважала дату 31 січня повністю нормальною, та поступово тиск на Україну з боку росії посилювався і святкувати професійне свято в один день стало якось зовсім незручно. Це мабуть десь на рівні емоцій: я ж не святкую перше побачення чи дату весілля з колишніми чоловіками, не продовжую відзначати день створення своїх колишніх підприємств, вони усі лишилися в минулому. Хоча й сорому немає, зазвичай минуле завзято переписують дурні або злочинці. Але виправити хибний шлях та не повторювати попередні помилки — цілком реально. 

Ми почали шукати нову дату, і Юрій Курилюк одразу запропонував блискучу ідею: створити День українського ювеліра або День українського ювелірного мистецтва. Це поняття більше й ширше, аніж вузькогалузеве свято. І значно важливіше для збереження та розвитку нашої культури.  21 червня 2020 року на сторінці ФБ вперше пролунав заклик згуртуватися навколо Скіфської пекторалі та винайти, створити своє особливе свято:

«Справжнє свято народжується, коли в ціле збираються цінності, що об'єднують.

Нашу спільноту безумовно об'єднують: 

- власне ювелірна справа як вияв прекрасного, творчого і позитивного;

- наша країна, яку попри весь скрегіт зубів ми все одно любимо і шануємо, і, часом, отримуємо натхнення в її безмежній природі і щирості душі;

- сьогодення як час можливостей реалізовувати власні задуми;

і, як не дивно, історія, що дарує нам неперевершені можливості пишатися видатним минулим.

21 червня українські степи розкрили свої видатні таємниці і світ побачив неперевершеної витонченої роботи ювелірний скарб — Скіфську Пектораль. Для істориків це стало ще одним свідченням, що наша історія набагато глибша, ніж писана Нестором, а ювеліри отримали неспростовний доказ історичного вкорінення ювелірної справи в цих землях…»

На жаль, на нас ображалися ті, хто звик святкувати у січні, хтось тихо, а хтось і голосно. Але ж так було й буде завжди — до нового потрібно призвичаїтися, прийняти до серця, тільки тоді воно оживе. 

Хоча й усім нам було не до святкувань, все одно намагалися згадувати цей суспільно-важливий проект: увага до нової справи — це як вирощування з насіння майбутнього великого дерева. І хоча наше дерево поки ще не виросло, особисто для мене спільні свята з кацапськими братами перетворилися в тортури. На жаль, це не перебільшення — погано сприймаю агресивний несмак у вигляді електронних листівочок з діамантами. Але при цьому добре розумію і те, що в кожної людини своя швидкість сприйняття суспільних змін та свій рівень гнучкості, тому треба рухатися вперед дуже обережно та делікатно. Хоча й з упертістю бульдозера. 

Неодноразово ми відправляли від ГО листи до тих, в кого є чарівна сила надати даті 21 червня особливий ювелірний статус в календарях, але зацікавленості поки що немає — буцкають по інстанціям.

І скажу чесно — який сенс дивуватися, що звичайні ювеліри не квапляться сприймати зміни, якщо на верхівці адміністративної вертикалі відповіді копіпастяться клерками з сайту «Ділова мова» (мабуть, звідки скопіпастили на цей сайт здогадатися не складно, але на ті сайти я не посилаюся принципово)? 

Цю чергову відповідь-відписку довго намагалася якось переварити й трансформувати в щось гідне уваги, бо нічогісінько «міжнародного» чи «всесвітнього» в виставкових містечкових москальских чи узбецьких фуршетах ніколи не було. Як і не було в нашій країні масових «конкурсів та фестивалів ювелірного мистецтва».

Дивно таким чином відкараскуватися від зацікавлених людей, які нічого не просять від держави, а просто хочуть мати свою дату у якості точки збирання. Але ж нагорі чомусь вважають недоцільним... 

Я просто намагалася забути цей лист, але знову «попіл Клааса стукає у моє серце» і тому знову повертаюся до проблеми суспільного розлому, коли з одного боку тяжіння до минулого і так як було, з ознаками «яка різниця» і «зараз не на часі» (про перейменування вулиць, відміни співробітництва, перегляд поглядів, започаткування нових державних свят тощо), а з іншого — кипіння тих, хто ладен навіть винайти машину часу тільки для того, щоб ніколи нічого не з’явилося біля нас на болотах…  

На жаль, еволюція та цивілізація неемоційно рухається чітко посередині, по головам усіх, не глядячи хто там проти змін, а хто — за. Рух цей зупинити не можна. Правда непоказна або ж напроти — героїчна, все одно виступає на поверхню з-під нанесених барханів пропаганди та спотвореної історії, та впливає на наші подальші кроки. 

А ще з плином часу на поверхню все одно виходять речі прості, чесні та яскраві. Такі, як українське право на незалежність думки або Скіфська пектораль. Тільки до цього треба спочатку докопатися, пробитися вглибину і потім — обов'язково зберегти. 

Я впевнена в тому, що незабаром День українського ювелірного мистецтва окріпне та розквітне, хоч з визнанням чиновників, хоч без, бо українці не лише вміють творити красу, а ще й вміють її бачити. І як би не були зараз «не на часі» ювелірна справа та постійне про неї нагадування, життя залишається багатовимірним та багатошаровим. Тож нехай в цих вимірах буде більше справжнього, сучасного та гарного. 

Орінго святкує День українського ювелірного мистецтва 21 червня. 

Дякую за увагу.

Олена Маслова