У фундаменті кожного українського ресторану за кордоном закладено історії людей, що колись привезли у далекий край один незвичний багаж. Він зазвичай нічого не важить і не викликає здивування митників, що ревно оберігають карантинні норми. Це кулінарна спадщина, колись привезена мігрантськими течіями, яка сьогодні проростає й квітне у різноманітних куточках світу.
Ресторан «Веселка», що приймає гостей в Іст-Вілліджі на Мангеттені, не перший американський заклад з українською кухнею, але, мабуть, найпопулярніший. Якщо хочете, він вже давно вийшов за межі кухні і став окремим явищем на перетині двох культур. Його історія розпочалась у 1954 році, коли мігранти з України Володимир та Ольга Дармохвалови придбали цукерковий магазин і газетний кіоск у Нью-Йорку. У 1960 році приміщення об’єднали з сусіднім бістро. Після цього заклад під назвою «Веселка» став соціальним центром для української громади в Нью-Йорку. Це було цілодобове місце зустрічі, де сини й дочки України могли весело провести час за розмовами й поласувати улюбленими стравами, приготовленими з щирого серця.
Чи то атмосфера закладу була настільки невимушеною, чи зіграло роль незвичне для американців поєднання смаків, та ресторан швидко став культовим місцем, куди приходили гості-носії різноманітних кулінарних традицій. До речі, бував тут і Девід Духовний, українець за походженням, який в дитинстві мешкав за пару кварталів від «Веселки». Саме йому випала честь озвучити фільм режисера Майкла Фіора про знаменитий український ресторан Мангеттена. Адже заклад й досі залишається опорою місцевої української громади. Його персонал здебільшого складають українці і вже третє покоління родини керує справами.
Якщо ж спробувати обчислити популярність ресторану, то це будуть 3 заклади в Нью-Йорку, 2000 літрів борщу на місяць та 3000 вареників щодня. Та мені здається, відвідувачі «Веселки» знайшли в стінах «українського дому» дещо більше.
Саме досвід американо-українських колег надихнув франків’янку Алісу Вульф на ризиковану підприємницьку ідею познайомити французів з українською кухнею. Наразі її ресторан «Оранта» є першим і єдиним українським закладом в Парижі. Аліна розказує, що раніше в Парижі працював ресторан «Україна», але в ньому подавали російські страви. Це обурювало гостей, знайомих з традиційною кухнею України. Аліна розуміла, як важливо просувати українське за кордоном, ламаючи надто романтизоване уявлення французів про «велікую культуру». «Коли я переїхала до Франції і сказала у школі, що я з України, мене запитали, де це. Довелося пояснювати, що це між Росією та Польщею», - каже власниця закладу.
Спочатку діяльність Аліни у цьому напрямку обмежувалась культурними заходами: виставками, кінопоказами, концертами, фестивалями, серед яких був і Фестиваль писанки. Гостей завжди пригощали українськими смаколиками і французи часто цікавились, де ще в місті можна поласувати нашими варениками. Так в Аліни визрів план з популярізації української кухні.
«Оранта» працює з 2010 року і знаходиться в мальовничому центрі, в 15 хвилинах від Лувра. В меню чимало українських страв, а різнобарвні вареники у виконанні місцевих кухарів одразу заряджають гостей позитивом. Гості та персонал розмовляють між собою українською, в залі лунає сучасна українська музика. Це чудовий вибір для затишних посиденьок, але казати про те, щоб поласувати високою українською кухнею в гастронормічній столиці, ще зарано.
Зато з цією задачею чудово впораються у Польщі. Знайомі смаки у вишуканій подачі або такою галицьку кухню ви ще не бачили — приблизно так можна описати заклад «Willa Biała», що у Варшаві. Це історичне місце, в якому вже кілька десятиліть гостинно пригощають українськими стравами. Будівля ресторану побудована у 1933 році і раніше належала польському архітектору Феліксу Роху Седляновському.
Його дружина, Інна Цейц, була українкою, її род походив з Галичини. Подружжя жило в щасті, мирі й любові, аж поки Інна тяжко не захворіла. За легендою всі лікарі польської столиці були безсилі перед хворобою. Фелікс розчинився у повсякденних турботах, якими раніше опікувалась Інна, виховував доньок, а для розради почав куховарити. Подейкують, саме аромати галицьких страв, що ширились будинком, сприяли одужанню Інни. Нове захоплення господаря стало способом життя всієї родини – вони влаштовували пишні обіди, запрошували гостей, а унікальність страв прославилась на всю околицю. Інна ділилася сімейними рецептами своєї прабабусі з Галичини, а Фелікс їх втілював.
Сьогодні цю легенду підтримують та оберігають власники «Willa Biała». Цьому допомагає й раритетна бібліотека кулінарних книг, що налічує близько 300 фоліантів, в тому числі й автентичне львівське видання 1920 року. Саме по ним, а не на популярних курсах чи з порад в інтернеті навчаються кухарі «Willa Biała».
Поки що іноземці тільки вчаться вимовляти дивне Borschtsch та закохуються у збалансовану, ситну та неймовірно смачну українську кухню. Та головне в українських наїдках на іноземних кухнях те, який вплив вони мають саме на українців. Улюблені рецепти традиційних страв в міграції виринають з пам’яті теплими спогадами й виявляються найлегшим засобом подумки відчути себе вдома, навіть якщо зараз перебуваєш на краю світу.
Наталія Орінго
