Як казала корінна донеччанка Ірен Роздобудько: «У житті взагалі не буває випадковостей. Це ми їх вигадуємо, коли не можемо пояснити незбагненних речей» і я цілком згодна з цим твердженням. Щоразу Донецьк з’являвся у житті несподівано, щось таке дивне відбувалося, а чому воно так — видно лише потім, через роки...

Донецьк для мене — це дуже особисте місто. У мого неймовірного онука наполовину донецькі корені, бо колись у 2009 році саме у Донецьку Антон знайшов його майбутню маму, Аню. Спочатку здавалося, що вони занадто юні та легковажні, але такі дива відбувалися тоді навколо, що й досі згадую, як первісну магію — щоб вони не розлучалися, починалися снігові бурі та карантини, губилися квитки на потяг (при чому губила я, чого не бува в природі) і увесь світ вібрував інакше. Свекрухою я стала мега-лояльною, зачарувалася Аніним почуттям гумору і різноманітними талантами. А ще доторкнувшись до руки маленької дівчинки, побачила майбутнього Федора, побачила настільки чітко, що зараз можу тільки вигадувати якісь раціональні пояснення. Ох, дивні тоді були часи перед війною, повноцінний потік енергії робив можливим усе (навіть Орінго з’явився у 2010 році), але сумні передчуття примушували пригальмовувати. В 2013 році батьки Ані встигли продати житло і переїхати з Донецька в Харків. 

А потім прийшов 2014 рік і неймовірні жахіття, про які розповідали вимушені переселенці – втікачі від війни, наповнювали сумом серце. Ми допомагали трьом родинам з дітьми постійно, також допомагали на вокзалі, але це здавалося таким малим в масштабі загальної біди. Деякі друзі Антона, коли змогли вирватися з Донецька, працювали у нас. Чудові хлопці, чесні, порядні, енергійні, але з глибоким сумом в очах. Вони перші показали мені, які очі в людини, у якої відбирають рідне місто. У Дмитрика, який з нами й досі працює, там лишилася мама і вони не бачилися багато років. Якісь триста кілометрів, які раніше можна було подолати на автівці за чотири години, перетворилися у нездоланну відстань між двома планетами. 

Я дуже хочу, щоб після війни, коли Україна поверне собі усі землі та кордони, ми б могли з онуком та з другою бабусею Леною сісти в автівку і спокійно поїхати в наш відновлений, наш справжній Донецьк, місто глибинної енергії та магії, місто мільйона троянд, місто праці, освіти та спорту.  Дуже важливо мати можливість бачити, звідки ти й твої корені. 

Відносно молоде місто встигло від офіційного заснування Юзівки валлійцем Джоном Юзом у 1869 році прийняти участь в усіх революціях і війнах, все одно трансформуючись та зростаючи. Роки останньої окупації місту не на користь, звісно, але маю надію, що після повного очищення від курячої двоголовості в Донецьку відродиться дух підприємництва і знову з’являться цікаві міжнародні проекти, полетять літаки в різні країни, енергія спорту поверне «Шахтар» та інші команди на чудову «Донбас-Арену», а у дев’яносторічній будівлі наукової бібліотеки знову запрацюють не тільки відділи мистецтв, краєзнавства, рідкісних документів чи економіки, а й повернуться Літературно-художній музей Т. Г. Шевченка і Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

Ось такий він, мій срібний Донецьк: сповнений надії в перемогу прогресу, праці та культури над оманою псевдо-імперій, вічно молодий, але вже досвідчений, гомінкий на всі голоси та мови, різнобарвний, але жовто-блакитний, з ароматом троянд і дуже український, бо колись починалося все не тільки з чавуну та залізниці, а з нескорених козаків та глибокої, первісної магії.

Тож нехай поєднуються наші особливі українські міста,

і нехай цей зв’язок невідворотно та невипадково наближає Перемогу, Відродження і Мир!

Віримо разом і працюємо разом, друзі!  

З любов'ю, Олена Маслова