Нові виклики вимагають нових рухів... Стоп, усе ж не так — виклики постійно ті самі, та й рухи в нас приблизно однакові...

Як тільки стихає тоненький струмочок замовлень, обов’язково насувається якась чергова брила: податки, оренда, рахунки, технологічні й людські негаразди чи ще якась виснажуюча фігня. Настільки звичне підприємницьке життя, що навіть якось вже незручно самій звертати на це увагу, не те що голосно про нього казати. Жодних прав, гарантій чи страховок, проте безліч обов’язків та обмежень.

У щоденні рівняння виживання додаються загальні тривоги, безсонні ночі, турботи за ближніх та дальніх, щемка любов до міста й країни, злість на ворога… І усе це примушує знову вплітати свої скуйовджені нервові закінчення у загальну мережу тих, кому глобально не байдуже. Не байдуже майбутнє, культура й мова, підприємництво і ювелірне мистецтво, сліди, які залишаються за спиною, і мрії…

Тож яку відповідь на виклики сьогодення можна зробити, якщо завдяки примхам богів Сізіфів камінь стає ще важчим, а гора усе вища?  

У Альбера Камю, видатного французького філософа ХХ століття є чудовий есей «Міф про Сізіфа», де розкривається філософія абсурдизму. Давньогрецькі боги покарали Сізіфа довічною важкою і даремною роботою, відібрали надію на краще, зробили життя безглуздим... Принаймні так їм вважалося. 

Наше життя під час війни схоже одночасно на багато страшних міфів. Але Камю підштовхує до іншого бачення того, що сталося. Покарання життям перетворюється в служіння, якщо бачити усі події без ілюзій та робити свідомий вибір:

«…переконаний в першопричині всього людського, що є людським, як той сліпий, що жадає прозріти, знаючи, що ночі не буде кінця, Сізіф у вічному русі. Камінь продовжує котитися.

Я залишаю Сізіфа біля підгір'я! Ноша завжди знайдеться. Але Сізіф учить вищої вірності, яка заперечує богів і котить під гору кам'яний валун. Він теж вважає, що все гаразд. Віднині цей всесвіт без господаря не здається йому ні безплідним, ні жалюгідним. Віднині кожен відламок цього каменю, кожний спалах руди цієї сповитої мороком гори вже самі собою творять світ. Самої боротьби, щоб зійти на шпиль, досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим».

Котимо камені далі. І якось воно буде… 

Невже? Авжеж!

О.М. 

P.S. За назву замітки дякую пісні «Невже» від Klavdia Petrivna (вона ж – Соломія Опришко). Хоча у пісні ніби й інший, майже протилежний сенс, рухатися з каменем під неї дуже приємно. Яка в Україні талановита молодь!