Меценатство в нашій країні є важливою ланкою історії.  Без впливових та заможних родин, що окремою статтею витрат мали благодійні заходи, багато чого в Україні сталося б інакше, а  точніше зовсім не відбулося б.

Якщо розглядати діяльність мецената крізь призму сучасності, вибірково опираючись на імена, що у всіх на вустах, можна подумати, що справа це необтяжлива та приємна для людини з достатком. Коли вже не ти працюєш на гроші, а вони на тебе, можна трохи віддалитись від управлінських справ та спрямувати увагу на мистецтво й соціальні проблеми. Такий собі засіб з користю провести час. Керуєш невеличкий струмочок з потужного фінансового потоку на чиїсь потреби і заробляєш плюсик до карми. Принаймні така картинка складається в медіа: красиві заходи, щасливі люди.

Та меценатству як такому понад 2000 років і шлях його прибічників не завжди був вкритий трояндовими пелюстками. Ви здивуєтесь — хто ж буде опиратися добрій справі, тим паче зробленій чиїмось коштом. Наприклад, якщо казати про Україну, то невдоволених вистачало. Вся річ у тому, чому сприяє меценат і наскільки це вписується в межі чинного політичного порядку денного. А він, як ви знаєте, століттями формувався не на користь нашій державі.

Розквіт меценатства в Україні припадає на кінець XIX — початок ХХ століття, так звану «золоту добу».  Перелік відомих меценатів того часу має багато поважних прізвищ: це і Богдан Ханенко, і Іван Скоропадський, Василь Тарновський, Микола Терещенко та багато інших.  За умов бездержавності та пригнічення української культури ці люди були справжнім громадянським викликом офіційній політиці щодо української культури. Наприклад, заможний цукровий магнат Микола Терещенко віддавав значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоров'я.  Саме завдяки меценату Терещенку у Києві з'явився «ОХМАТДИТ» що на початку заснування йменувався як «безкоштовна лікарня цесаревича Миколи для чорноробів».

Донька Миколи Артемовича Варвара разом із чоловіком Богданом захоплювались колекціонуванням мистецтва, спочатку українського, а потім й світового, сприяли археологічним розкопкам поблизу Києва. За роки свого захоплення вони зібрали й передали до Художнього музею 3145 художніх експонатів. Бо вважали, що мистецтво не може належати одній людині, і прагнули, щоб якомога більше українців познайомились з цими шедеврами. Зараз їхнє зібрання є найціннішою колекцією світового мистецтва в Україні.

Ще один видатний меценат Євген Харламович Чикаленко казав: «Треба любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені». Він допомагав Данилові Мордовцю, авторові української історичної повісті «Дві долі», журналові «Київська старовина», оплачуючи статті, які там друкували дописувачі. Серед них були твори Коцюбинського, Винниченка, Яновського та інших. А завдяки благодійній діяльності Івана Скоропадського в Україні з'явився один з найкращих дендрологічних парків Європи — Тростянецький.

Що до історії життя подружжя харківських меценатів Алчевських, то вона, на мою думку, заслуговує бути екранізованою. Важко сказати, хто з них був рушійною благодійною силою: Христина Данилівна, що палала ідеєю розвитку жіночої освіти, чи Олексій Кирилович, який не пожалкував для цього, ані сил, ані збережень.

Христина Алчевська (в дівоцтві Журавльова) народилася на Чернігівщині. Її батько, хоча сам був учителем, не терпів жіночої освіти. Ще образливішим було те, що для старших братів все одно запрошували вчителів, лише Христі заборонялось бути присутньою на цих уроках. Та вдаючись до різноманітних хитрощів, дівчинка все ж хапала ті знання уривками і дуже скоро навчилася писати й читати, навіть раніше за братів.

Подорослішавши, Христя вирішила спробувати сили у письменницькій діяльності і під псевдонімом «Українка» почала друкуватись у газеті «Колокол». Це були статті та вірші, один з яких зацікавив харківського заможного підприємця Олексія Кириловича. Він написав авторці листа, так почалось їхнє листування, що переросло у роман. Молодих інтелігентів зблизили любов до Шевченкових віршів, читання і, безперечно, український інтерес. До речі, з постаттю Шевченка ще буде цікавий випадок в їхньому житті.

Одружившись з Олексієм, Христина поставила собі за мету сприяти розповсюдженню освіти серед жінок. На той час освіта не входила у коло жіночих принад, тож отримати навіть початкові знання було ніде. Алчевські відкривають недільну школу для дорослих жінок та дівчаток. Без педагогічної освіти Христина не мала права викладати, тож робила це потайки. Всі інші викладачі, яких подружжя залучило до своєї ініціативи, працювали у школі на благодійних засадах. Та щастя тривало недовго, у 1862 році діяльність недільних шкіл забороняється указом царя і невеличкий освітній заклад Алчевських переїздить до них у маєток, де перетворюється на майже секретний клуб.

Через 8 років нелегальної праці «недільникам» нарешті дають зелене світло. Христина вимагає відкриття жіночих безкоштовних шкіл, збереження українських книг, та тут трапляється нова біда. Емським указом забороняється викладання українською мовою. Алчевська, що не готова просто так скласти руки та кинути справу життя, приймає виклик. Так в Харківській приватній жіночій школі починають викладати російською але … про Україну. Алчевська пише та видає навчальний посібник у трьох томах під назвою «Что читать народу» і в ньому майже з перших сторінок згадує творчість Шевченка. Загалом у книзі подається аналіз 4183 видань! У 1889 р. на Паризькій виставці журі педагогічної секції присудило покажчику «Що читати народові?» найвищу нагороду – «Diplome d’honneur» – а також відзначило вчителів Харківської приватної жіночої недільної школи двох золотих і двох срібних медалей. Христину Алчевську обрали віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Так про Україну освітню дізналися в світі!

Загалом освіту в Харківській приватній жіночій недільній школі здобуло понад 17 тисяч жінок. Цей заклад готував не просто освічених людей, але й науковців, діячів, мислителів.

А що до Шевченка, творчість якого колись поєднала Христину та Олексія, то подружжя мріяло встановити поетові пам’ятник. Численні прохання заможного підприємця про це відкидались царським урядом. Тоді Олексій Алчевський проявив кмітливість, замовив бюст Шевченка, самостійно сплативши рахунок, і встановив його в Харкові в Мироносицькому саду,  власником якого був сам. Ані дерева, ані огорожа не заважали милуватись бюстом, тож Тараса Григоровича було добре видно далеко за межами саду попри всі перешкоди російської влади.

Наталія Орінго