У наші часи суспільство, здавалося б, уже непогано просунулося на шляху рівноправності. Очевидно, що порівняно з минулим у жінок з'явилося більше прав і можливостей... не скрізь, звісно, але в середньому по планеті все-таки так. І це, безумовно, свідчить про прогрес людства набагато більше, ніж ракети Ілона Маска чи, тим більше, ракети наших недобрих сусідів.

Та разом з тим жінка, яка береться до «чоловічої» сфери, рано чи пізно зіштовхнеться якщо не зі скляною стелею, то з певною іронічною поблажливістю: негласно вважається, що жінки не можуть здійснювати серйозні відкриття, знімати серйозні фільми, писати серйозні книжки... Занадто часто творчість жінок сприймається як учнівська: другорядна, незначна; часом її можна й похвалити з педагогічних міркувань, але обговорювати все-таки цікавіше чоловіків. Кращий спосіб запобігти цьому упередженню – відкривати для себе нових авторок й читати їхні книжки. Що ми сьогодні і зробимо.

  «Половина жовтого сонця» Чімаманда Нгозі Адічі, ділиться враженнями Оля

Цікаво, що одна з видатних фігур сучасної літератури, Чімаманда Нгозі Адічі – взагалі повна протилежність образу «класика-літератора». Стереотипний класик – це чоловік середніх років, бажано з бородою, у серйозному костюмі, з не менш серйозним обличчям і повною збіркою своїх робіт. І він абсолютно точно не повинен виглядати як нігерійська жінка в яскравій сукні, з широкою посмішкою і книжками про сучасний фемінізм. І все ж Адічі – справжнісінький літературний класик, а на своїй батьківщині, Нігерії, – взагалі фактично творчиня сучасної літератури. Її важливість і вплив визнають – хоча Нігерія, на жаль, не найбільш прихильна до жінок країна.

Чімаманда Нгозі Адічі – талановита письменниця, яка прославилася насамперед своїм романом «Половина жовтого сонця». Це сильна і страшна історія про громадянську війну в Нігерії та про ідеалістів, які намагалися створити вільну державу Біафру – саме її прапор прикрашала стилізована половина сонця. Адічі – авторка трьох романів, двох збірок оповідань, безлічі віршів і п'єси, присвяченої Біафрі.

А ще вона – авторка численних есе на тему фемінізму і колоніальних стосунків між культурами, публіцистка і один із найвідоміших спікерів на проєкті TEDx. У 2009 році вона викликала справжній фурор своїм виступом під назвою «The Danger of a Single Story» (Небезпека окремо взятої історії).

У ньому Адічі розповідала про те, що утиск і колонізація –  це не тільки злидні, плантації та коркові шоломи. Це, насамперед, відбирання голосу. Не тільки в політичному сенсі – це позбавлення можливості взагалі говорити про себе не з точки зору колонізатора. Наприклад, у дитинстві Чімаманда читала багато книжок англійською мовою: у них герої говорили про похмуру погоду, тумани і рідкісні сонячні дні. І вона довго вважала, що у «великій літературі» так і має бути, а всі книжки світу мають бути схожими на британські (щось нам, українцям, це нагадує, чи не так? ). У неї навіть думок не було, що герої в книжці говоритимуть про рідкісні дощі й пекуче сонце, що більше схоже на погоду в Нігерії – бо книжки в принципі не можуть писати про Нігерію... Іронічно й символічно, що саме Адічі згодом зруйнувала цей стереотип – і вже цьому її книги варто узяти до уваги.

 «Вегетаріанка» Хан Ган, ділиться враженнями Оля

Цього року світ активно заговорив про південнокорейську письменницю Хан Ган; вона стала лауреаткою Нобелівської премії з літератури «за насичену поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і виявляє крихкість людського життя». А рішення авторки не проводити пресконференцію з нагоди нагородження з поваги до тих, хто страждає від поточних глобальних воєн тільки підкреслило, що вона в повній мірі варта своєї прози.

Утім, у себе на батьківщині Хан Ган уже давно вважається класиком сучасної літератури. Її шлях до успіху можна назвати просто-таки взірцевим: у 1995 році премія від столичної газети за найкраще оповідання, 1999-го – вища літературна премія Південної Кореї, 2016-го – Букерівська премія і, нарешті, Нобелівська премія 2024 року. Хан Ган не тільки пише сама, а й викладає письменницьку майстерність студентам, а ще в неї є власна книжкова крамниця в Сеулі. І батько в неї письменник. Ось так от ідеальна біографія людини, яка присвятила літературі усе своє життя.

Роман «Вегетаріанка» в Південній Кореї встиг стати відомим і у своєму роді культовим задовго до Нобелівської премії. Вперше його було опубліковано 20 років тому  – у 2004 році. Щоправда, не як роман, а як три окремі новели, які виходили з проміжком у кілька місяців. Строго кажучи, спочатку частин планувалося не три, а чотири, але Ган, завершивши третю новелу, вирішила, що історія вже вийшла досить цілісною і продовження не потребує.  

Важливий для роману образ «людини-дерева» з'явився невипадково. Хан Ган розповідає, що в юності почула рядок із вірша І Сіна, корейського поета-модерніста: «Я вірю, що люди мають бути рослинами». Цей рядок вразив письменниці, вона стала буквально одержима ним. У 27 років Ган написала оповідання про жінку, яка перетворилася на дерево, сповнене магії та метафор; це оповідання пізніше лягло в основу «Вегетаріанки», хоча у «Вегетаріанці» тон набагато жорсткіший, немає жодної магії, та й сама краса злиття людини та рослини вивернута навиворіт.

Не буду навіть намагатися переповісти сюжет, адже романи Ган треба саме читати, дослухаючись в першу чергу до того, що лишається поміж рядками. Тим більш, що існує гарний український переклад «Вегетаріанки», а невдовзі очікуються переклади і інших творів. Скажу тільки, що «Вегетаріанка» має дивовижну здібність: вже прочитавши книгу (і в моєму випадку впевнено сказавши, що вона тобі не подобається), ти ніяк не можеш перестати про неї думати – і ці думки щось в тобі змінюють.

 «Доця» Тамара Горіха Зерня, ділиться враженнями Олена

Ой, доцю-доцю… Лихо мені з тобою... А без тебе зовсім горе. Відкладала цю книжку тричі, не зважаючи на її гучний успіх та звання «Книга року – 2019». Ну от ніяк не лізла всередину історія про 2014 рік та дивну дівчину. Точніше — історія від дивної дівчини, яку доля занесла з Волині у Донецьк.

Потім вирішила віддати її у Таємну кімнату, треба було звільнити полиці від припорошених пилом нечитунчиків, принесла разом з іншими на роботу, випадково відкрила у кінці… Та й поїхала книжка знову зі мною додому.

Що змінило наші стосунки? Зміст! Якщо я десь у тексті бачу слова «срібло», «тигрове око» та «сердолік», то обов’язково маю це прочитати.

І я її прочитала. До третьої години ночі не могла відірватися від спостерігання сумного й страшного вітражу буденності, яка творилася зовсім поруч, зовсім недавно: десять років та триста кілометрів — це як очима кліпнути.

Менше трьох сотень сторінок недрібним шрифтом і з моєго серця можна складати вітражі...

«...де та точка, у якій ще можна було переграти? Де те останнє роздоріжжя, на якому ми могли повернути ліворуч, а не перти плугом, попри знаки?» — каже дівчина. І луною відгукуються в голові ті ж самі слова. Чи була в нас колись точка, де можна ще було усе переграти і не дізнаватися те, що ми вимушено знаємо зараз?

Хоча герої у книжці діляться радше не за статтю, а за ознакою «свій – чужий – незрозумілий», книжка неймовірно жіноча. Так розкривають сутність подій лише жінки, одночасно з неба й з-під землі.

«Війна – це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає...»

То чи варто читати цю книжку? Не знаю, це дійсно боляче.

Але жити й творити теж боляче. Мені у «Доці» запало в душу не лише про руйнування. Ця дівчина робила вітражі, і ось так описана зустріч з власним творінням:

«…Ви знаєте, як сходить сонце на Донбасі? Без напівтонів, практично без переходу між темрявою і світлом. Хвилину тому ми працювали поночі, підсвічуючи собі промисловим прожектором, а за кілька секунд нас сліпить із вулиці. У прозорих променях осіннього сонця фігура Спасителя засяяла золотом, ніби виступаючи зі скла, а потім усе світло зосередилося на рівні серця і спалахнуло пурпуром. І це було так... Це було як орган. Так, це було як проривна, велична органна фуга, яка спадає на тебе лавиною п’ятдесяти регістрів, до того ж — у момент, коли ти цього не чекаєш, наприклад — у лісі або кабінеті стоматолога. Шкода, я так і не навчилася висловлювати почуття... Дивуюсь, як не розірвалося серце від надмірної, неосяжної радості. Ми бачили перед собою шедевр із категорії нерукотворних, і знали, що його створили ми.»

Бажаю продовжувати чути органні фуги творчості та читати книжки, які викликають сльози.

Гортала сторінки команда Орінго