Взаємини з книгами схожі на людські стосунки. З деякими можна потоваришувати ще в магазині, щоб провести разом яскравий вечір та більше не бачитися. Деякі мовчазно стоять на полицях вдома, поставлені туди ще, мабуть, дідовою рукою й терпеливо чекають, коли ж на них звернуть увагу. Бувають й такі, з якими разом складно та нарізно ніяк.

Складні книжки прив'язують до себе довірливого читача, щоб потім ламати внутрішній гармонієметр незручним стилем, придавити кількістю сторінок, заплутати сюжетними лініями та безліччю персонажів. Такі собі літературні аб'юзери, що водночас чудово справляються з чи не основною роллю книги – міняють нашу свідомість. Непрості книжки піддають тортурам не тільки читачів, всі складності характеру першими відчувають на собі автори. Гете писав свого Фауста 60 років, присвятивши одному твору майже все життя. Толкін вигадав не тільки складну систему світів, а й склав цілком життєздатну мову для їхніх мешканців. Джеймс Джойс спромігся створити справжній ребус, вмістивши всього один день з життя персонажа в майже 1000 сторінок. Таких прикладів дуже багато і сьогодні спробуємо розібратись, чому «Лоліту» Володимира Набокова відносять до складних у всіх значеннях цього слову творів.

«Лоліта» ще на початку роботи над нею давала зрозуміти Набокову, що шлях до знайомства з читачами буде тернистим. Надто сміливою та конфліктною виявилась тема, що письменник обрав для натхнення у пуританську епоху Америки. Хоча в основі твору й лежала цілком реальна історія про стосунки дорослого чоловіка та обманом викраденої ним 11-річної дівчинки.

Набоков працював над «Лолітою» протягом восьми років весь час переписуючи сторінки наново. Він навіть шуткував про свою звичку переробляти роботу: «Мої олівці переживають свої гумки». На своєрідний літературний стиль Набокова окрім письменницького таланту впливав великий перекладацький досвід. Набоков, що почував себе у літературному світі немов риба у воді, вдало жонглював цитатами, вплітав у текст різноманітні посилання на твори відомих авторів від античності до сьогодення, ніби павучок ткав свою павутину.

Варто заплутатись в одній алюзії, як вже ціла сторінка пройшла повз твого сприйняття, так і не відкривши головного. Американський славіст Карл Проффер склав алфавітний список авторів, які мають так званий літературний скелет набоковського роману «Лоліта». Вийшло понад 60 імен, серед яких Катулл і Кокто, Гоголь і Гольдоні, Ронсар та Ростан, маркіз де Сад та Джордж Бернард Шоу. Широкий діапазон словникового запасу та літературних і культурних посилань робить мандрівку сторонами твору некомфортною без словника чи будь-якого іншого джерела додаткової інформації.

До того ж говорячи про «Лоліту», ми маємо на увазі один твір, а їх насправді два. Першим було видання англійською і лише через дванадцять років Набоков переклав твір на російську. Не те щоб переклав, а скоріш написав окремий твір для російськомовного читача, бо різниця між двома романами подекуди колосальна.
Переклавши в 1967 текст роману, Набоков вписав додатковий пласт цитат і ремінісценцій з російської літератури, зануривши в твір алюзії на Пушкіна, Боратинського, Тютчева, Достоєвського, Тургенєва, Блока, Бальмонта, що в оригінальному творі відсутні. Тобто створив новий культурний код «Лоліти», зручний для сприйняття іншою ментальністю. Ще й навмисно зробив це за допомогою слів та словесних обертів, далеких від звичної мови радянського читача. російська «Лоліта» написана архаїчно і більш природно звучить для книголюба початку 20 сторіччя, бо сам Набоков мову радянського союзу вважав убогою, бідною на виразність, вульгарною та непридатною для перекладу з англійської. Тому радянський читач, який на той час вже був знайомий із такими досягненнями цивілізації, як джинси чи губна помада, в тексті Набокова натикався на «сині ковбойські штани» чи «губний олівчик».

Іронічно, що цей твір американського письменника російського походження ані в Америці, ані в росії не вважають «своїм». На Заході кажуть, що хоча «Лоліта» була написана англійською, багато в чому вона читається як російський роман, дуже добре перекладений англійською. російські знавці творчості Набокова навпаки, вбачають у російському автоперекладі «Лоліти» суттєві смислові відхилення від англійського оригіналу. А будь-який переклад з російської версії взагалі вважають ще гіршою версією і так недосконалої копії американського твору.
До речі, саме такий переклад автоперекладу і був тривалий час доступний українському читачеві. Бо правовласник, син Набокова Дмитро, настояв на тому, аби українською твір було перекладено з російської версії. Тому, якщо раптом ви не відчули симпатії до лінгвістичної обгортки твору, можливо справа саме в недосконалій конструкції перекладів. Той перший український переклад у виконанні Петра Таращука вийшов друком у травні 2008 року.

Проте з 2018 року українському читачеві доступна інша версія романа: видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля» вперше підготувало українською «Лоліту» Володимира Набокова в перекладі з англійської Дмитра Дроздовського. Чи не чудовий привід потоваришувати з книгою, що увійшла до переліку найкращих у 20 сторіччі? 

Наталія Орінго