Що робить антиутопію менш лячною? Тоненька перепона нереальності між її простором й нашим: усі ці жахіття коються у якомусь вигаданому світі, а в нас – ну де вже таке можливо...

Саме цю завісу й прориває лауреат Букерівської премії Пол Лінч у своєму романі «Пісня пророка». Події розгортаються у сучасній Ірландії. Усе вигадане зводиться до одного: на виборах перемагає Партія національної єдності, яка обіцяє навести лад і передає надзвичайні повноваження силовикам. Спочатку ніхто не турбується – але звичайний світоустрій починає надто швидко котитися у прірву.

Несподіваний бонус: головна героїня роману – жінка. Айліш Стек, мікробіологиня й мати чотирьох дітей, живе звичайним життям і не надто переймається, коли до її чоловіка – профспілкового активіста – приходять представники Партії.  

«…Раптово вона чує власний голос, наче з іншої кімнати. Надзвичайні повноваження чи ні, у цій країні ще діють конституційні права».

Як ви вже здогадалися, про конституційні права доведеться забути. Як і про елементарну безпеку, регулярні поставки до крамниць і віру в завтрашній день. Почавши з придушення профспілок, режим дедалі глибше занурює країну в темряву: таємні арешти, тортури, вуличні бої з повстанцями — і все це майже непомітно, на тлі загального небажання вірити, що таке можливе в цивілізованій державі.

Визначальне слово роману, мабуть, «задуха». Сторінка за сторінкою читач фізично відчуває, як стискається простір, як все менше можливостей лишається для дій, як все більше свобод відходить у минуле. Атмосфері сприяє й авторський стиль: текст написано без абзаців, відступів, пауз, без жодної змоги перевести подих – лише рухатися уперед, слідом за героїнею, щораз глибше у пекло, до самої його вузької воронки…

Точніше, не усвідомлено рухатися, а аморфно плисти – і саме в цьому, на мою думку, криється основна проблема «Пісні пророка». Ми спостерігаємо за подіями очима Айліш, надзвичайно реалістичної й надзвичайно дратуючої героїні. Вона до останнього чіплятиметься за пам’ять про минуле й віру в те, що усе от-от стане як було. І рішення, які вона приймає з позиції «та може все якось владнається», як ви здогадуєтесь, не найкращі.

Пекло Айліш – це пекло жінки, яка зненацька втрачає всі гарантії безпеки й лишається єдиною дорослою в світі, що зійшов з глузду. Дуже пронизливо для європейського читача…. але з нашою оптикою це то тригерить, то дратує. Створюється відчуття, що на місці Айліш українка вже б вивезла дітей в безпечне місце, організувала кілька зборів і, можливо, встигла б на каву. І хоча реальність звісно складніша, роздратованість від покірної оптики «замри або тікай», яка пропонується в книзі, нікуди не зникає.

В одному інтерв'ю Пол Лінч казав, що у своєму романі прагнув по-справжньому зрозуміти інших. Створити відчуття неминучості того, що описується в книзі, для читача, якому новини з усіх куточків планети здаються чимось далеким і нереальним (натякає на це й епіграф з Екклезіасту «Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем»). І це дійсно гарний задум – але не для українських читачів, що й так живуть в епіцентрі болючих новин.

Пол Лінч, фото Kin Cheung

«Пророк співає не про кінець світу, а про те, що відбувається з кимось, а не з усіма, про те, що кінець світу знов і знов настає в якомусь одному місці, але не в усіх, що кінець світу це завжди локальна подія. Він приходить до твоєї країни і навідується до твого міста, він стукає в твої двері, але для інших це стає лише віддаленим попередженням, коротким викладом подій у новинах, відлунням подій, які перетворилися на перекази».

Пророк співає, Айліш долає межу між нормальним та вивихнутим світом, автор ставить крапку, поважні критики розглядають сконструйовану трагедію, стишуючи звук у реальних новинах. Читати «Пісню пророка» чи ні – вирішуйте самі.

Ольга Орінго