От і таке бува: живеш собі спокійно, гармонійно і свідомо, не робиш нічого поганого, відчуваєш зв’язок з людьми, Землею та всесвітом, щось плануєш, чогось досягаєш, чомусь радієш, як раптом цей чарівний і збалансований світ летить шкереберть, без жодної суттєвої на те підстави, безвідносно до твоїх гарних вчинків та думок. 

І нібито замало того, що усе стабільне і змістовне обертається у міраж, варто тільки вдивитися в будь-яку важливу річ, що мала значення — і вона зникає як краплі води на розпеченій пательні. Спробуєш щось зі звичного вхопити, прив’язати до стовпчика і почати будувати навколо нього міні-стабільність, як одразу налітає нове цунамі та миттєво повертає душу й тіло до виру дрібної беззмістовності. 

Так, є велика загальна мета, до якої легко приєднатися — нам вкрай потрібна перемога, щоб витіснити зло униз, на місця його постійної дислокації. І ми прикріплюємося магнітами сердець до замореного залізного корабля, щоб рухати його вперед. Але як і раніше, розум вичавлює усю енергію з нейронів, щоб вирахувати координати знаходження хоча б якогось натяку на сенс. 

Чомусь зовсім поруч гинуть інші світи і вмирають люди, чомусь руйнуються будівлі і дороги, шматується шкіра землі, горять дерева, а справжнього сенсу такого виливу агресії ніхто пояснити не може, бо немає в цьому жодного сенсу для планети і людства… 

А якщо сенс можна винайти?

Мені пощастило. Не знаю точно, як це бачать інші, але я зазирала за грань життя не один раз і знаходила там двері до безлічі світів. Тільки деякі з них ведуть в повний фінал, інші ж повертають назад, збагачуючи понятійну палітру новими карколомними відчуттями і дивними можливостями. Звісно я розумію — досвід цей індивідуальний і неповторний, але щось на кшталт загального перезавантаження відчутне в нашому повітрі. Нас усіх одночасно було вбито, а потім швиденько пропустили скрізь двері та повернули на землю в інший вимір. Відчуття від вимушеної подорожі в нас вкрай різні, бо різні душі та механізми самопояснень, проте іспит один на всіх, з однаковим білетом.

Відкриваю його і бачу: «Що далі?» Роздратовано думаю: яке ж таке щодальство, коли тільки-но казала — нема сенсу, нема змісту, нема шляху… 

Вибух, новини, темрява, холод, злість і відчай. І знову двері, і знову затьорхана картка з пульсуючими буквами «Що далі?». 

Ок, доля, — шепочу я. Добре, добре, здається я зрозуміла, чого ти від мене хочеш. Я ж не роздратована вже, я планую і працюю, в мене шлях і мета, здійснюю мрію і дарую радість…

Новини, біль, вибухи, дезорієнтованість. Та якого ж дідька? Що знову тобі не так? Нумо, дай сюди своє питання, буде й про далі, і про невдалі!

Літери стрибають, насміхаються над киплячим мозком. Відповідь, мабуть, десь лежить на поверхні, але я не бачу, бо не хочу розуміти нові слова, звуки і кольори новоствореного світу. Мені він так сильно не подобається… Ні, поверніть зрозумілу систему відносин держав і людей, гарантії безпеки та розклад проходження життєвих етапів. 

Витрачаю останні сили, щоб втриматися на останній гілці колишньої нормальності, відштовхую ногою нахабних чорних лебедів з криваво-червоними дзьобами, але знову пальці не витримують, і я лечу в кротячу нору до знайомих дверей.

Ох, як же втомилася я народжуватися та помирати щодня. Цього разу по коридору іду повільно і двері, що рухаються в усі боки, обираю прискіпливо, приглядаюся до блиску петель і ручок, намагаюся відчути за ними гомін чи повну тишу, втягую повітря, нібито на мені шкура впольованого хижака, намагаються відчути ворушіння інтуїції на потилиці. Новий інструмент розуміння обставин — коли людина перетворюється в музичний інструмент, чутливий, добре налагоджений, з міцними напруженими струнами. Дзинь… Ось і мої двері прибувають, гостинно відчиняються, і вічний рух на хвилинку нарешті зупиняється. 

То поглянь-но, — кажу собі, ти ж знайшла відповідь. Перемога там, де є щось далі. Знайти і розчинити ті невловимі двері, в які пройде ціла країна, задача не рядова, але й таке під силу. 

Людей за дверима так багато, що ніде яблуку впасти. Як найстаранніша учениця, сідаю на поріг і кваплюся занотувати все, що чую у величному світлому залі. 

…запхати зло на добрива

не стати самій злом

не зберігати трофеї смерті поруч з новим життям

не вбивати

відпочивати 

поважати батьків

не вважати себе самою розумною

інші люди такі ж важливі як і ти

хочеш змін – будь змінами сама

допоможи тільки тому, кому потрібна твоя допомога…

На кафедрі у центрі залу змінюються оратори, усе таке цікаве, несподіване й …знайоме. Вже скінчився блокнот, пишу на руці. Бачу, як попереду люди пишуть і на спинах товаришів. Слухають усі одне, а пишуть таке різне, на різних мовах. І мені так добре тут бути, таке щастя для мозку напитися словами, і тіло не німіє й не болить, хоча сиджу цілу вічність на жорсткому порозі. 

Коли вимикають світло та женуть нас на землю, хвиля надлюдського суму затоплює усе навколо. Раптом хтось починає аплодувати, як на концерті, щоб викликати зірку на біс і розтягнути відчуття причетності до дива. Ми аплодуємо, збиваючи з долонь літери, але все вже було сказано раніше. 

Може б і стояли ми там, кинуті й розгублені, аж доки приязна жіночка з великою мітлою не почала розганяти юрбу, підмітаючи підлогу, приговорюючи щось під ніс. «Ідіть вже і працюйте, - каже вона. - Пам’ятайте, що чули і відроджуйте свою країну, бо працювати вам довго, діточки… Ох і добре ж вам треба працювати разом…»  От і усе. 

Далі щось обов’язково буде.

Величне, захоплююче, сяюче, справжнє майбутнє, яке вже будується у кузні війни. 

Взагалі, зовсім не це я хотіла розказати, робила конспект про епоху Медичі. Але раптом кудись провалилася на годину, і що написалося, те й написалося. Навіть на помилки не вичитую, щоб не замислюватися.

Будемо вважати, що це есе.  Про Відродження далі буде. 

З любов’ю, О.М.