«Одного разу, – писав творець відомого казкового світу Клайв Льюїс, – ти станеш настільки дорослою, що знову почнеш читати казки…». Та насправді чимало казок і не розраховано на дітей – вони створювалися для дорослих, яким так хочеться ще раз зазирнути крізь чарівне віконце.

Отож пропоную перепочити та підібрати до казкового тижня відповідну літературу. Відкладемо у сторону «Тринадцяту казку», що вже (не)трішечки набридла, пообіцяємо ще незабаром повернутися до «Казки» Стівена Кінга і пошукаємо щось моторошно цікаве, як справжній казці і належить!

 «Спляча і веретено» Ніл Гейман.

Хто-хто, а Ніл Гейман вміє писати моторошні казки та працювати з міфологічними сюжетами! Втім, за «Американськими богами», «Кораліною» та «Океаном в кінці вулиці» цю невеличку повість ви могли і пропустити. А дарма, адже в ній є все, що ми так любимо в казках – подорож за далекі гори з гномами, таємничий замок, оповитий квітами шипшини, красуня, герой та страшна відьма. Ось тільки щоб розібратися, де саме ховається ця відьма, доведеться піти за оповідачем до самого кінця – за тоненькою ниточкою оповідання, що весь час звертає зі звичного нам шляху. Чи доберемося ми до звичного весілля та "жили вони довго і щасливо"? Хтозна.

Історія невеличка, але її хочеться смакувати. Раджу обирати ілюстроване видання – Кріс Рідделл фактично став співавтором Ніла Геймана, адже його фантастичні ілюстрації поглиблюють старовинну легенду й дозволяють поглянути на неї під іншим кутом. А ще це просто красиво.

 «Загадка старого лісу» Діно Буццаті.

Італійського письменника Діно Буцатті іноді порівнюють з Кафкою, але мені його ніжна та дивна повість нагадує скоріше  химерний світ «Сто років самотності» Маркеса. Казка про Старий ліс, що хочуть вирубати, швидко затягує читача у свій особливий простір, де можливо абсолютно усе. Сорока читає полковнику, що її підстрелив, вірші, духи Лісу приходять на свято лісорубів, два вітри сперечаються, хто з них володіє долиною, тінь кидає свого злого власника, а у скляній скриньці сидить філін, володар золота та рубінів, і пише заповіт…

Чим далі ми слідуємо за автором у Старий ліс, приречений на загибель, тим складніше стає провести межу між реальністю та казкою. Та й чи треба? Краще насолоджуватися кожним рядком, дослухаючись до майстерно вписаної поміж них «справжньої тиші, урочистої тиші вікових лісів, яка не піддається опису і не порівнянна ні з чим на світі» і трохи сумуючи, що чарівні казки кінчаються так само швидко, як й дитинство.

На фото: каблучка "Казки старого лісу"

 «Пітьма в кришталевій туфельці» Дж. Гарвуд.

Що, якби виповнювати бажання Попелюшки взялася не фея-хресна, а хтось інший? Хтось… недобрий?

Саме на цьому припущенні й базується історія Дж. Гарвуд, сучасної англійської письменниці, що створила дарк-версію казки про Популюшку в атмосфері Вікторіанської Англії.

Елеонора, молода дівчина, потрапила у похмуру версію казки: її названа мати померла, і тепер Елеонорі доводиться працювати служницею у тому самому помісті, яке б мало бути її… Щоденна важка праця, неприязнь з боку інших служниць і, найгірше – старий володар особняку, що занадто уважно стежить за дівчиною… Здається, змінити життя на краще можна тільки за допомогою магії, але «важко вірити в казки, коли прокидаєшся від запаху вогкості». Отож узявши у руки дивну чорну книгу й підписавши договір зі страшною жінкою з темряви, Елеонора не дуже вірить, що її бажання здійсняться.

Але зранку на неї чекає пара черевичків з місячного сяйва…

Дивне переплетіння «Попелюшки» і «Фауста» не дадуть вам відірватися до самої останньої сторінки. А фінал особисто я перечитала тричі.

До речі, авторка пише, що сюжет «Пітьми» вигадала, коли їй було сімнадцять років – час, коли люди ще вірять у казки 

Фото з інстаграму авторки

Ольга Орінго