Чи можна вважати "внутрішню еміграцію" опором? Чи це втеча від реальності, ескапізм, що грає на руку ворогові? Що взагалі таке "внутрішня еміграція" і чим вона відрізняється від звичайної байдужості? Давайте поглянемо на цю непросту тему уважніше.

Внутрішня еміграція - тема складна, спекулятивна, а саме це словосполучення використовується часом мало не як лайка. Часто про внутрішню еміграцію згадують, говорячи про німецьку інтелігенцію в часи Другої Світової війни або ж інтелігенцію радянську в часи репресій. Навіть дивно дізнатися, що насправді це поняття куди старше. Про молодь, яка політиці віддає перевагу демонстративній відмові від суспільного життя взагалі, писали ще у Франції часів Липневої революції 1830 року. Французька письменниця Дельфіна де Жирарден може з повним правом вважатися першовідкривачкою терміна "внутрішня еміграція". 1839 року вона писала: "Молоді люди з найкращих верств суспільства, які носять найвідоміші імена, виявляють гарячкову активність, ще більш посилену їхньою внутрішньою еміграцією і політичними антипатіями. Вони танцюють, скачуть, вальсують, ніби воюють на полі бою...". Пані де Жирарден зазначає, що ці молоді люди принципово не хочуть мати нічого спільного з королівським двором і навіть на придворні бали не ходять! Одним словом, вони живуть у країні - і ніби не живуть у ній.

Виходить, внутрішня еміграція - річ не така вже й нова? Виходить, що так. Чи багато хто чинив подібним чином? Дуже багато. Від французької молоді часів революції до німецьких письменників і філософів, від радянських інтелігентів до їхніх нинішніх спадкоємців у сусідній країні... з ними, утім, усе й так зрозуміло. Спробуймо подивитися на це поняття, як то кажуть, без гніву та упередженості. Хоча це може бути складно.

Навіщо люди йдуть у себе? Причини можуть бути різними. Хтось маскується: зображуючи байдужого відлюдника, можна приспати пильність ворога і завдати раптового удару. Хтось не хоче бруднитися - хоча, якщо подумати, в битві неминуче забруднишся, але не сидіти ж через це, склавши руки?.. Хтось просто рефлекторно тікає від болю і жаху - а в себе тікати найближче. А хтось просто боїться і не хоче зв'язуватися. Буває й таке.

Чи правильно люди чинять? Складно сказати. З одного боку - внутрішня еміграція нечасто передбачає якісь дії в зовнішньому світі, отже, допомагає зберегти цей самий зовнішній світ незмінним. Простіше кажучи - допомагає ворогові й далі спокійно руйнувати все навколо. З іншого боку - у будь-якій війні, у будь-якій боротьбі головне зберегти людей, бажано при здоровому глузді; немає інструменту ціннішого за людину та її розум. А з третього боку - навіщо взагалі потрібен інструмент, якщо він не функціонує?..

Після Другої Світової багато хто говорив на захист німецької інтелігенції: зі своєї внутрішньої еміграції вони могли більш тонко критикувати нацизм. Багато хто на це заперечував: їхня критика була настільки тонкою, що ніхто її не помічав. Внутрішня еміграція могла б бути гарним способом уберегти свій розум, зберегти його ясним і працюючим; могла б послужити прикриттям для битви з ворогом. Але на ділі чомусь виходить зовсім не так. Зазвичай внутрішня еміграція виявляється звичайним ескапізмом. Ніхто не сперечається, що всім нам час від часу потрібно трохи ескапізму. Але жити так постійно... як мінімум, небезпечно.

З іншого боку, а дивитися весь час на непривабливу реальність хіба безпечно? Так і з глузду з'їхати можна. 

Внутрішня еміграція схожа на чорний ящик або ехокамеру. Сховавшись у ній, людина стає недосяжною для жорстокого зовнішнього світу. Світ не може в неї увійти. Але з іншого боку і людина не може вийти. Наскільки це корисно? Гарне запитання. А що ви самі думаєте з цього приводу?

-----

Для ілюстрації статті використаний фотопроект української фотохудожниці Zophia Ewska "Внутрішня еміграція"

Женя Орінго