Треба продовжувати супровід! 

Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

(Ліна Костенко)

  Осінь — у барвистому намисті.
​Як циганка — з бубоном в руці.
Поцілунок — чистий і вогнистий
на моїй зоставила щоці.

Не забуду: вчора в бубон била,
​танцювала, дика і палка,
і, немов на картах, ворожила
на кленових зоряних листках.

(Євген Гуцало)

Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де синє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава нам заграє, і вітер затрубить,
І постріл мисливця нас раптом розбудить…

(Дмитро Павличко)

 Ліси у вересні схожі на речитативи,
​позбавлені логіки, позбавлені альтернативи.
​Схожі на замовляння від безсоння, від забування.
​Осінь - це ніби розмова близьких людей.
​Перша.
​Або остання.
​Осінь - це наче вигук про те, що тішить.
​Довге переплітання світла, переплітання тиші,
​переміщення сонця в небесній поверхні.
​Горіхи у вересні такі чорні, химерні.

(Сергій Жадан)

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.

В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.

(Володимир Сосюра)

І ще трішечки Сергія Жадана, вже бонусом. Він хоча й дуже універсальний майстер слова, але перехід від літа до осені в нього звучить на захмарному рівні, як на мене. 

Десь на початку осені з’являються тиша й міць,
Так, немов небеса зачиняють свої майстерні.
За кілька днів усе зрушиться з усталених місць,
Оскільки все розламується й міняється в серпні.

Стебла, сховані між сторінок,
Фарба небес – суха, осіння.
Серпневі яблука схожі на вагітних жінок:
За ніжністю шкіри чується твердість насіння.

Павутина тонкими волокнами залітає у сни,
Тумани стоять на воді, ніби пороми.
Вагітні жінки схожі на яблука восени:
Не знати, чого в них більше – стиглості чи утоми.

Не знати, чого більше в просторі – прозорості чи пітьми,
І хто читає це небо, мов заборонену книгу
Між повітрям осені й повітрям зими,
Між голосами дощу й голосами снігу,
Між тим, що повинно статись, і тим, що сталося вже,
Між дотиками прокидань і рівним вогнем застуди,
Між тим, що тебе вбиває, і тим, що береже,
Між тим, чого не було, і тим, чого не буде.

О.М.